Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

- А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.

Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.

Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.

Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.

- Хто там?- спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.

- Я! - обізвалась Христина.

«Ой лишечко, дама!»- подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сіртук, насилу потрапив в рукави.

- Хто ви такий? - знов спитав Бичковський.

- Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? - спитала Христина.

- Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся,- обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.

- Можна! - гукнув він з кімнати.- Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.

- Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,- весело заговорила Христина.

Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.

- Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий басарабський «кап-ді-боу»! Давайте ж чаю.

Басарабців дражнять «кап-ді-боу», себто «воляча голова», тим що воляча голова - басарабський герб. Басарабці дуже сердяться за це прізвище.

- Чого це ви дражнитесь! - осміхнувся Бичковський.

- Привезла оце вам десять тисяч карбованців,- сказала Христина.

Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.

- Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші,- сказала Христина.

- Програв. Що правда, то не гріх. Нігде гріха таїти,- сказав Бичковський,- але, але… Це ваші жарти? Еге так?

- А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.

- Мене оженити?- аж крикнув Бичковський.

- Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.

Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.

- Ат! вже правда, що неповертайло,- сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.

- Знаєте свою давню любов? - сказала Христина.- Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…

- Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли,- обізвався Бичковський.- А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…

Бичковський задумався.

- Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з огню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки!- крикнула Христина.-Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.

- Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.

- Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: «А в нашого дядька гарная дядина - бог йому дав,- та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав».

- Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія,- обізвався Бичковський.- Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…

- Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?

- Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…