Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

- Навідайтесь ж до давньої знайомої, не забудьте! Я вас сподіватимусь,- просила вона Бичковського.

- Навідаюсь, доконче одвідаю вас,- белькотав Бичковський, ледве посовуючись до дверей та човгаючи здоровими чоботищами.

- Завтра заходьте до мене на снідання, я покажу вам свою дочку. Чуєте? Я вас ждатиму,- сказала Марта Кирилівна на прощанні.

- Добре, зайду на снідання,- говорив наче спросоння п'яненький Бичковський, бо він в той час і не розбирав добре, чи це в Кишиневі його просять на снідання, чи може в Бендерах, чи й деінде.

Другого дня Марта Кирилівна ждала з візитом Бичковського. Вона звеліла Марусі готувати кофе і снідання, послала взяти доброї горілки та міцного вина. Маруся одяглася в чорну сукню. Марта Кирилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї майнула думка одягтись в убрання ясних кольорів.

«Маруся в чорному убранні наче постарілась на два-три роки. Одягнуся я в сіреньке та в біле і… певно, помолодшаю на років п'ять або й шість. Вчора з'явилась йому ніби в огні та в жару,- сьогодні з'явлюсь йому в легких зефірах та хмарках: може, він тепер схильний любити зефіри, бо вже пристаркуватий. Це буває в тих вже літніх, доходжалих вінців сотворіння…»

Марта Кирилівна одяглася в легеньку делікатного сіренького цвіту сукню, накинула білу мушлинову блузу, але таки не втерпіла - понакидала подекуди свого коханого огню та жару на убір: пришпилила на грудях пунсовий букет і на шию почепила вузеньку пунсову оксамитову стрічечку.

«Зефіри зефірами, а полум'я все-таки краще, бо дуже пристає мені до лиця,- думала Марта Кирилівна.-Нехай подихають зефіри весняним духом, але нехай натякають, що за весною стоїть, притаївшись, палке літо».

Убравшись і причепурившись, Марта Кирилівна походжала по кімнатах і все виглядала в вікна. Вже настала дванадцята година, вже й снідання було готове; вже Маруся й кофе поставила на плиту, а Бичковський не приходив. Марта Кирилівна ходила по гостинній неспокійна, тривожна. Вже годинник вдарив першу годину, а Бичковський не приходив. Марта Кнрилівна почала сердитись, пішла в пекарню, заглянула в каструлі, навіщось вилаяла куховарку, понюхала кофе і чогось причепилась до Марусі. Вже годинник вдарив два, а Бичковського не було. Марта Кирилівна була ладна потрощити на цурпалки усі вінці сотворіння.

«Напишу до його лист; він, певно, ночував в Бородавкіна. Буду просити, щоб зараз прийшов до мене на снідання»,- думала Марта Кирилівна.

Вона вхопила листок паперу і написала дві фрази:

«Жду вас на снідання. Не сподіваюсь, щоб ви не додержали свого слова. Пам'ятаюча про вас - Марта Каралаєва».

Куховарка однесла лист і швидко вернулась назад.

- А одписка де? - спитала Марта Кирилівна.

- Не дали одписки. Сказали, що пан ще спить,-сказала куховарка.

- Варвар!.. Нікчемний страхополох! Гладкий, пикатий та окатий Бахус, а не Юпітер! - тихенько лаяла Бичковського Марта Кирилівна. - А може, прийде ввечері на чай… Прийде! бо я його зацікавила: ради його вихилила два стакани вина, аж і досі в голові гуде…

Перед вечором Марта Кирилівна пообідала і знов ждала Бичковського; і по обіді, лежачи на ліжку, все думала про його. В гостинній рипнули двері. Марта Кирилівна схопилась з ліжка і прожогом вбігла в гостинну. Там стояв Ломицький і веселенько осміхавсь до неї.

«Не він! Прийшов молодий шелихвіст до дочки»,- подумала Марта Кирилівна і ледве вдержалась, щоб не вернутись назад на ліжко. Але вертатись було ніяково. Вона сіла і мусила балакати з Ломицьким, поки вийшла в гостинну Маруся. Як тільки вийшла Маруся, вона встала, вийшла і знов бебехнула на ліжко і прислухалась, чи не рипне хто дверима в прихожій.

Двері не рипнули. Бичковський не прийшов. Марта Кирилівна вже й не виходила в гостинну до Ломицького.

V

Од того часу Ломицький почав ходити до Марусі на вечірній час трохи не щодня. Марта Кирилівна ніколи не виходила в гостинну до його. Як тільки вона, бувало, заглядить в вікно, що йде Ломицький, зараз одягається і виходить з дому або в гості, або на гулянку в сад.

Так діло тяглося з місяць. Ломицький вже звик до такого обходіння з ним старої, але він постерігав, що матиме притичину, як тільки діло зайде про сватання.

«Стара або мене не любить, або має когось іншого на приміті для своєї дочки»,- часто думав Ломицький, вертаючись ввечері додому од Марусі.

Одного вечора Ломицький прийшов до Марусі на вечірній чай. Марта Кирилівна, по своєму звичаю, напившись чаю в своїй кімнаті, пішла з дому. Ломицький та Маруся вийшли в садочок. Вже стояла літня спека. Ломицький та Маруся довгенько ходили по садочку, але ходити було важко: духота втомлювала нерви. І вони сіли поруч на лавці в затишку та в холодку під густим волоським горіхом. Вечірнє сонце пронизувало зелені гілки волоських горіхів та абрикосів. Зелені здорові абрикоси густо обліплювали гілки і вже подекуди починали жовтіти. Краплі сонця проривались через листя і сипались гарячими плямами на доріжки, на зелену траву. Надворі було тихо-тихо, що й листочок нігде не ворушивсь…