Іван Нечуй-Левицький - Не той став

«Ох, кого ж це він задумав брати? Кого він оце приведе в мою хату? Якусь дзиґу, якусь крутілку, голосну, як дзвін, крикуху, тарахкотілку. А я люблю спокій, щоб в хаті було тихо».

Увійшла в хату Настуся і почала роздягатись. Вона глянула на матір; мати сиділа така задумана та смутна, що Настусі аж кинувся в вічі її смутний вид, насуплені брови, густі рядки зморшків на похиленому чолі.

«Ой боже мій милий! - думала стара Зінька. - Багато невісток я маю, і всі вони як люде, а цей приведе в мою господу непосидящу, летючу невістку, неначе ту лісову птицю впустить в мою хату, що шугає по хаті, б'ється в вікна, аж шибки дзвенять. І вона житиме в моїй хаті до моєї жизності…»

- А! цц! - промовила Зінька голосно, ще й цмакнула губами.

«Як би мені бажалось, щоб мій Роман, сам тихий, як голуб, взяв в мою хату невісточку, як сизу зозулю, тиху та покірливу та роботящу, щоб вона мені й до помочі стала, і мене послухала, і доглядала мене на старості літ», - думала Зінька.

- А! цц! - знов промовила голосно Зінька, не здержавши своєї досади.

Дочка скоса глянула на матір.

«Що це сталось з матір'ю? Щось думає нишком таке, що аж цмакає голосно».

«Ой боже мій милий! Чи стати мені синові на дорозі, чи ні? Шкода й сина, шкода й себе… Треба людей попитати, чи не лиха, чи робоча Соломія. Не дай господи, як ще буде сердита, лінива та лиха: не люблю я того лінивства, бо сама зроду робоча! Шкода мені Романа. А він же в мене такий тихий та слухняний, хоч в вухо бгай!» - думала стара.

- А! цц! горенько мені! - знов не вдержалась стара і голосно промовила ці слова.

- Мамо! чого це ви акаєте та цмакаєте? Ви щось думаєте? - спитала Настуся в матері.

- Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в голові.

«А! боже мій! - подумала Зінька. - Не до вподоби мені ота Соломія. Треба людей про неї розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побігти до його та розпитати. Хто ж лучче знає про неї, як не матушка».

В неділю по обіді Зінька вийшла до молодиць посидіти та побалакати. Молодиці сиділи на призьбі коло однієї хати довгим рядком, а декотрі посідали проти них на траві, підобгавши ноги. Зінька пішла до їх і примостилася на камені, котрий лежав коло самісінького порога.

Хитро та мудро, здалеки вона завела розмову про Соломіїного батька Филона, а далі ніби так собі, випадком, почала розпитувати й про його дочку Соломію. Деякі молодиці хвалили Соломію, декотрі гудили: одні говорили, що вона робоча, другі казали, що вона гуляща, дуже любить крутитись з хлопцями та реготати.

- Ой господи, яка вона пустотлива! Ще й змалку була така! - говорила одна молодиця. - Було перу сорочки в березі, а Соломія купається з дітьми та влове жабу, візьме в руку, підніме вгору та й ганяється за голими дітьми. А ті, голісінькі, тікають аж на вигін. Було в моїй клуні з хлопцями все горобці дере та через рів плигає, не сказати б хлопець.

- А як було пасе коні вкупі з хлопцями, то сяде на коня та й ганяє на коні по полі, неначе парубіяка. Ніхто не сказав би, що то дівчина! Хлопець, та й годі! - говорила друга молодиця.

- А як збереться улиця під моїм огородом, то тільки її й чути: регоче та співає, співає та дуріє! Тільки її й чути! - говорила одна стара бабуся.

Зінька аж зітхнула, що Соломію більше гудили та судили, ніж хвалили.

«Вже нехай Роман вибачить, а Соломії я не візьму до себе в хату за невістку, - думала Зінька, вертаючись додому. - Ох, шкода мені сина!»

Зінька прийшла додому. Роман стояв у дворі, спершись на тин і втупивши очі в бездонне небо. Стара мати поралась в хаті, заходилась варити вечерю. А син все стояв на одному місці та дивився в далеч, неначе шукав поради в синього неба.

«Ой, журиться мій Роман, журиться! - думала стара, виглядаючи в вікно. - І роботи з його нема, і все ходить та сумує, мов з-за угла прибитий. Шкода сина, шкода й себе! Соломія служила в батюшки і вибула рік. Піду ще до батюшки та розпитаю про неї. В кого вже допитатись правди, як не в його? Та треба йому розказати і про мій сон… Ох, який страшний сон!»

- А що, сину! Чи думав ти? Чи надумався, чи, може, вже й передумав? - спитала Зінька солоденьким голосом в Романа, неначе хотіла піддобритись та підлеститись до сина.

- Думав я, мамо, думав, але ніколи не передумаю. Або до Соломії буду слати старостів, як ви поблагословите, або ні до кого.

Зінька важко зітхнула й голову похилила. Син так само засмутився.

- Потривай ще трохи, сину! Ще буду в людей питати, - перегодя обізвалась мати.

- Нема, мамо, чого й питати. Я знаю Соломію. Не думайте, мамо, що я людей не питав. Кажуть, що Соломія - дуже добра людина й роботяща.