Іван Нечуй-Левицький - Не той став

- До кого ж ти хочеш йти на гулянку? - спитала мати.

- До Соломії. Вона йене сьогодні запрошувала до себе: забіжу й до Марусі та й її візьму з собою.

Стара мати не втерпіла і навіщось аж губами цмакнула.

- Чого тобі йти до тієї Соломії? Іди лучче до Марусі, - сказала мати. - А то чого так? - спитала дочка.

- Ет… Соломія - дзиґа. Пуста дівка, - сказала мати, виходячи з хати. Роман глянув на матір і задумався. Йому було не до смаку, що мати гудила Соломію.

- Чим же вона пуста дівка? - спитав Роман неначе сам у себе.

- Мабуть, тим вона здається матері пустою, що проворна, та все пустує, та крутиться, мов та дзиґа, - обізвалась Настя.

- А як проворна, то хіба це погано? - сказав Роман до Насті.

- По-моєму, то це зовсім не погано.

- А по-моєму, то навіть гарно, що дівчина проворна, - сказав Роман, - хіба ж воно гарно, як дівка стоїть, мов пень, а ходить, неначе ступа просо товче. Я люблю проворних, жвавих дівчат, таких, як Соломія.

- І я люблю Соломію, - додала Настя, - господи. яка проворна та весела! і наговорить, і накаже, і нащебече, і наспіває тобі повні вуха! Мені з нею і побалакати, й погуляти весело. Веселішої за неї дівчини нема на всі Терешки.

Настя таки не послухала матері: помивши ложки та прибравшись, вона забігла до Марусі, а з Марусею вкупі пішла до Соломії і вже надвечір вернулась додому.

Надходив вечір. Стара мати знов примітила, що вівці никають по дворі, незагнаті в свій час, і навіть воли стоять ненапоєні. А Роман десь знову зслиз.

- Де це Роман? - спитала мати в Насті.

- Десь пішов через огород до криниці, - сказала Настя, - там же Соломія воду бере з криниці.

- Оце нависла йому на очі ота Соломія! Зовсім одбився парубок од роботи, - сказала спересердя мати.

А Роман знов став за тином під вербами, діждався, поки Соломія вийшла по воду, знов побалакав з нею, надивився на її блискучі очі. Соломія докоряла йому, чому він не виходить на улицю гуляти. Роман обіцяв вийти на улицю того-таки вечора.

- Побачимо, як то ти вийдеш на улицю. Тебе, мабуть, мати не пускає на улицю, як не пускає вона й Насті, - сказала йому Соломія.

- Парубки не питаються в матерів, як на улицю йдуть, - обізвався з-за тину зобіджений смішками Роман.

Настав вечір, тихий, теплий та погожий. Роман не втерпів; надів жупан і пішов на улицю, простуючи через сукупні огороди понад самим берегом річечки Раставиці. В березі було чути, як співали на улиці дівчата десь далеко-далеко, неначе за лісом. Роман ішов на той гук швидко, похапцем, аж сам собі дивувався, чого це він так поспішає та хапається, неначе до якої роботи. Поспішаючи, він загубив стежку, котра вилася й крутилася поміж кущами верболозу, калини та смородини. Він пішов просто через огороди, навпростець. Дівчача пісня манила його, як манить метелика квітка. Гук пісні було чути все ближче та ближче. Роман йшов навскоси через городи, поміж соняшниками та кукурудзою. Соняшники гнулись, кукурудза аж трішала під його ногами. Він дійшов до тину. За тином під вербами сиділа юрба дівчат. Хлопці стояли коло їх і балакали та жартували з ними. Несподівано за тином зашелестіли соняшники та гарбузиння, затріщала кукурудза. Дівчата замовкли й жахнулись.

- Ой, собака за тином! - крикнула одна дівчина.

- Ой лишечко! може, ще й скажена, - засміявся один парубок.

- Ой дівчата! вовк за тином! їй-богу, вовк, бо блищить очима, - загомонів якийсь парубок.

Дівчата крикнули, раптово схопилися з місця і одбігли од тину.

- Де там взявся б той вовк? Чортзна-що вигадують! Вовки сидять у лісі, а на улицю не ходять, - обізвалась Соломія.

Соломія догадалась, який то був вовк: вона сміливо побігла до тину, до того місця, де було чути шелест соняшників.

За тином стояв Роман. Його темна постать ясно означувалась проти жовтогарячого неба на заході, неначе була намальована чорною фарбою. Роман впізнав Соломію.

- То ти, Романе? - спитала стиха Соломія.

- Атож! - так само тихо обізвався Роман з-за соняшників. - Ходи, Соломіє, ближче та побалакаємо трохи.

- Перелазь через тин та йди до гурту! - сказала Соломія.

- Не хочу: я не люблю гурту.

- Та йди-бо до нас! Якби тебе хто підсадив з того боку, то, може, б ти й переліз, - сміялась Соломія.

Вона приступила до тину і взялася за кілок. Голова в неї була заквітчана м'ятою та жовтими гвоздиками. Дух прив'ялої м’яти розійшовся в свіжому повітрі. Тихий світ од заходу падав на Соломіїн вид. Роман углядів в темряві жовтогарячі гвоздики, котрі вінком лисніли кругом її голови, а під гвоздиками чорніли її брови, блищали очі.