Іван Нечуй-Левицький - Не той став

Роман вглядів, як майнув в брамі її червоний пояс, вглядів, як вона обернулась назад на самій брамі і знов блиснула до його очима, крутнулась, побігла з пригорка і ніби сховалась в натовпі дівчат.

Роман пішов навздогінці за нею, щоб надивитись на неї хоч здалеки. Але дівчата йшли так швидко, неначе їх хтось підганяв ззаду. Роман зістався далеко позаду і тільки слідкував очима за широким червоним поясом та ніби ловив очима кінці червоних стрічок на Соломіїних плечах.

«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистрині! Чи впіймаю тебе, прудка дівчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяєш очима та й очима не доженеш», - думав Роман, вертаючись додому.

Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздіймала з голови стрічки та квітки і сховала в скриню. Прийшов і Роман. Мати загадала дочці подавати обід.

- Ну та й Соломія лепетлива була сьогодні в церкві! - обізвалась Настя, пораючись коло печі. - Стала коло мене та цілісіньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала мені й молитись! Я насилу двічі-тричі встигла перехреститись. Та все оглядається, та крутиться, та повертається то сюди, то туди: ніяк не встоїть на одному місці.

- Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неї та стала деінде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, - навчала стара Зінька.

- Цікаво знати, про що ж то говорила тобі Соломія, - обізвався Роман, краючи хліб та складаючи скибки на одну купу серед стола.

- Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогодні їй на язик, - сказала Настя, - все розпитує та й розпитує про тебе. Не дала мені й богу помолитись гаразд.

- Що ж вона говорила про мене? - спитав Роман.

- Та все ж розпитувала, де ти гуляєш в неділю… - почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матір і замовкла. Очевидячки, їй ніяково було говорити про ту розмову з Соломією при матері.

Мати зирнула очима на Романа. В Романа очі аж світились од веселості.

«Чепляється до мого Романа…» - подумала Зінька, сідаючи за стіл, але про Соломію й слова не промовила.

Ще ніколи Роман не був такий веселий, як того дня за обідом. Він все говорив та сміявся з дівчат, що вони, не достоявши до кінця служби, бігли з цвинтаря, неначе овечки біжать ввечері з череди. Мати слухала й сміялась та милувалась сином. Вона ні одного сина не любила так, як любила Романа. Він був тихий та слухняний ще змалку, слухав матері й тепер. Стара Зінька була дуже богомільна, щонеділі ходила до церкви та молилась богу: і Роман вдався в матір, був дуже богомільний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбільше церковні, хоч їх мало й розумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, розгортав книжечки «житій святих», котрі діставав в церковній школі, і читав їх голосно. Стара Зінька слухала, але нічого не розуміла з великоруської та церковної мови, котрими були написані ті житія. Син товмачив старій матері, оповідаючи написане в тих книжках своєю українською мовою, і тільки ці його оповідання й розуміла добре стара Зінька.

По обіді Настя зібрала з стола миски та ложки. Роман одіклав на стіл недокраяний окраєць хліба, згорнув у скатерть окрушки од скибок та кришки, виніс надвір і витрусив курям. Застеливши стіл чистою скатеркою, - він дістав з полиці новеньку книжечку «житій», сів за стіл і почав своїм звичаєм голосно читати. Настя мила ложки і не слухала того читання: вона нічогісінько не тямила з того, що читав Роман. Стара Зінька силкувалась слухати, сидячи на полу, але перегодя, не втямивши нічого, стала позіхати та все хрестила рота. Роман читав книжку, але його думки літали далеко од тих пущів, од того монастиря, де спасався святий, про котрого читав Роман. Все це чогось не припадало йому цього дня до вподоби. Він позіхнув з усієї сили, поклав книжку на полицю і дістав звідтіль Шевченкову «Катерину». Цю книжку Роман купив в одного коробейника в містечку. Вже він прочитав її тричі, але й тепер четвертий раз він читав її неначе вперше. І ніколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодої Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломію і дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.

- Сину! покинь читати оту книжку, - обізвалася стара, - це не божа книжка. Ет!.. Ні се ні те!

Але стара проти волі слухала ту книжку і вислухала її до кінця. В хаті стояла духота. Старій Зіньці схотілося спати. В неї злипались очі.

- Піду я на причілок та трохи одпочину, - сказала Зінька.

- А я, мамо, побіжу гуляти до дівчат. Пустіть мене, мамо! - просилася Настя.