Джеймс Джойс - Улісc

— Атож, вона там працює у фотографа. І в неї все ладиться. А як там усі ваші?

— Вони всі живуть і не журяться, — відповіла місіс Брін.

Скільки ж у неї їх? Крім нього.

— Бачу, ви в жалобі. Часом, у вас не…

— Та ні, — відмовив містер Блум. — Це я був на похороні.

Тепер, звичайно ж, усі питатимуть те саме цілий день. Хто помер, коли і від чого помер? Просто напасть якась.

— Не дай, Господи! — вигукнула місіс Брін. — Сподіваюся, не хтось із близьких родичів.

Що ж, можна її трохи розчулити.

— Дігнем, — пояснив містер Блум. — Давній мій приятель. Помер раптово бідолаха. Мабуть, відмовило серце. Поховали оце зранку.

— Смерть давніх друзів то тяжка втрата, — меланхолійно промовив жіночний погляд очей місіс Брін.

То й годі про це. Тепер спокійно — про чоловіка.

— А як ваш володар і господар?

Місіс Брін підвела догори свої великі очі. Принаймні вони такі ще й досі в неї зосталися.

— Ой, про це краще не треба, — попросила вона. — Гримучі змії і ті побоялися б до нього наблизитися. Він зараз сидить удома над усякими статутами, вишукує, як карається наклеп. Я вимучилася з ним уже геть до краю. Ось я вам покажу.

З харчівні Гаррісона долинали гарячі випари телячої юшки, солодкі запахи тістечок із джемом та свіжоспечених пудингів із варенням. Густий полудневий дух залоскотав горлянку містера Блума. Хочуть випекти партію добірної здоби, масло, борошно найвищого ґатунку, тростинний цукор, чи, може, вже споживають її, запиваючи гарячим чаєм. А, може, пахне від неї? Босоногий хлопець-вуркаган стояв над решіткою, вдихаючи пахощі. Прагне потамувати дошкульний голод. Це йому приємно чи болісно? Обід за пенні. Ніж із виделкою прикуті ланцюжком до столу.

Відкриває свою сумочку, порепана шкіра, шпилька в капелюшку: з такими речами треба обачно. Хтось може наразитися оком у трамваї. Порпається. Все відкрито. Гроші. Бери, будь ласка. Страх Божий, якщо вони загублять шість пенсів. Тоді скандал. Чоловік бушує. Де ті десять шилінгів, що я дав тобі у понеділок? Ти, певно, підгодовуєш свого братика з усією його родиною, га? Заяложена хусточка, слоїк із ліками. Щось випало, пігулка. Чого вона там?..

— Саме зараз, певно, місяць-молодик, — сказала вона. — У цей час його завжди тіпає. Знаєте, що з ним діялося цієї ночі?

Рука її перестала порпатися. Її очі вдивлялися в нього, широко розплющені в тривозі й водночас усміхнені.

— Що? — запитав містер Блум.

Нехай говорить. Дивись їй просто в очі. Я тобі вірю. Довірся мені.

— Розбудив мене серед ночі, — сказала вона. — Йому приснилося страхіття.

— Бідолаха.

— Сказав, що сходами йде сюди піковий туз.

— Піковий туз! — вражено повторив містер Блум.

Вона видобула з сумочки згорнену поштову листівку.

— Ось, прочитайте, — сказала вона. — Він отримав її оце зранку.

— І що в ній? — запитав містер Блум, беручи листівку. — К. П.?

— К. П.: капут, — пояснила вона. — Хтось хотів насміятися з нього: мовляв, тобі вже кінець. Не знаю, хто це, але нехай йому буде дуже соромно.

— Так, авжеж, — погодився містер Блум.

Зітхнувши, вона забрала у нього листівку.

— А тепер він ладнається йти до контори містера Ментона. Каже, що хоче подати позов на десять тисяч фунтів.

Вона згорнула листівку, поклала її в свою потерту сумочку і заклацнула защібку.

Те саме вбрання із синьої саржі, яке носила два роки тому, тільки ворс уже вицвів. Його кращі часи лишилися ген позаду. Над вухами стирчать пасма волосся. І той самий, уже немодний, капелюшок без крис, і трійко старих виноградних грон, щоб трохи його причепурити. Зубожіла шляхетність. А колись була модниця. Зморшки від куточків рота. Старша за Моллі хіба що на рік або два.

Ось пройшла жінка, і видно було, як та на неї подивилася. Жорстко. Безжальна стать.

Він дивився на неї, намагаючись не виявити своєї відрази. Гостра теляча юшка з бичачих хвостів, приправлена прянощами. А я хочу їсти. У неї на обшлагах крихти від пудинга, на щоці цукрова пудра. Сліди ревеневого пудингу з фруктовою, з різних фруктів начинкою. І була вона колись Джозі Пауелл. Давно, тоді, у Люка Дойла. Долфінс-барн, шаради. К. П.: капець.