Джеймс Джойс - Улісc

Обережно, щоб не випали «Принади…» (вони ж, спасибі їм, нагадали йому про прострочену книжку з бібліотеки на Кейпел-стрит), він видобув із кишені гаманця і, швидко проглянувши вміст, нарешті…

— Між іншим, як ви вважаєте, — запитав він, вибравши після хвилинного вагання одну побляклу фотографію та поклавши її на стіл, — ось це іспанський тип?

Стівен, оскільки звертались явно до нього, зиркнув на фотографію, де дама солідних габаритів досить відверто демонструвала, як те веліла мода відкритости, свої пишні принади у вечірній сукні з викотом нарочито низьким, аби неприховано й щедротно, а не якимось туманним натяком, показати всі чари корсажу, з награною поважністю, ледь розтуливши повні уста, так що ледь проглядали перлини зубів; вона стояла біля рояля, на якому лежали ноти «В старому Мадриді», чудової по-своєму балади, незвичайно модної в ті дні. Очі її (тої дами), темні й великі, дивилися на Стівена, неначе готові були усміхнутися чомусь гідному захоплення, ну а творцем цього чуда естетики виступив Лафайєт із Вестморленд-стрит, найкращий майстер художньої фотографії в цілому Дубліні.

— Це місіс Блум, моя дружина і примадонна, мадам Меріон Твіді, — поінформував Блум. — Знято кілька років тому. Десь у дев’яносто шостому році. Схоплено вельми схоже на те, якою вона тоді була.

Разом із молодиком він і собі дивився на фото тої пані, нині його законної дружини, що, як він довірчо повідомив, була освіченою дочкою майора Брайєна Твіді й досить рано появила дивовижний талант до співу, уперше розкланявшись зі сцени, коли їй ледве минуло ніжних шістнадцять. Обличчя відтворено з разючою схожістю, а от фігурі тут не пощастило віддати належне, хоча на неї завжди оберталися, але ж чомусь оце вбрання обернулося якимсь невиграшним. Вона легко могла б, сказав він, позувати для зображення на повен зріст, не кажучи вже про гармонійну округлість пишних… Бувши трохи митцем у вільний час, він порозводився ще про форми жіночого тіла під кутом розвитку мистецького його відтворення, бо ж якраз сьогодні, такий збіг, він бачив ці грецькі статуї з їх довершеною розвинутістю, шедеври мистецтва, у Національному музеї. Звісно, мармур здатен відтворити оригінал, плечі, спину, симетрію. А все інше, так, пуританство. Хоча насправді святий Йосип владно… тоді як жодна фотографія не змогла б, адже це, сказати коротко, ніяке не мистецтво.

Захоплений своєю темою, він дуже хотів би наслідувати приклад старого морського вовка й на лише кілька хвилин покинути тут це зображення, аби воно промовляло само за себе, під тим приводом, що йому… аби інший міг безперешкодно повпиватися її вродою, адже її виступ на сцені був, сказати щиро, такою втіхою, якому фотокамера безсила була віддати належне. Але це навряд чи відповідало б професійному етикетові. Хоча ніч стояла тепла, приємна і з чудесною, як на цю пору року, прохолодою, мов сонце після грози… А він справді відчував певну потребу незагайно піти моряковим слідом, от ніби внутрішній голос велів, і справити можливу потребу, зрушивши з місця. Але все-таки лишився сидіти й просто дивився на знімок, ледь заяложений і трохи зім’ятий, де пишноти, які, втім, не стали гірші від того, а тоді замислено відвернувся, аби не побільшувати гаданої ніяковости в співрозмовника, поки той оцінював вишукану симетрію її піднесених опуклин. Фактично ж та легка заяложеність лише додає пікантности, от ніби коли білизна тільки позбудеться крохмалю, то вона ніскільки не гірша, а навіть краща. А раптом її не буде вдома, коли він?.. Шукав я лампу про яку вона казала мені вчора майнуло йому в голові але тільки на мить мов мимобіжна примха бо він тут-таки згадав ранкову неприбрану постіль тощо й книжку про Рубі з тим метем бзик ос (sic) у ній якій надало впасти впритул до родинного нічного горщика з нашими перепрошеннями Шурею-Мурею шкільнограматею.

Він безперечно тішився сусідством цього молодика, такого освіченого, distingué [426]та ще й з характером, на голову вищого за звичайну-пересічну публіку хоча либонь про нього й не подумаєш що він… ні все-таки подумаєш. А ще ж він сказав фотка симпатична і це таки правда хоч ви що кажіть дарма що наразі вона помітно розповніла. А чом би й ні? Довкола цих речей всякчас маса нещирости й лицемір’я пляма на все життя бульварні газетки із шкіри вилузуються роздзвонюють про подружні драми людського роду яким нема переводу приписують таврують позазаконний зв’язок із професійним гравцем у гольф чи там із модним актором улюбленцем публіки замість подивитися на всі ці теми прямо й чесно. Як вони були просто приречені зустрітись та як між ними спалахнула пристрасть і їхні імена спарувалися у публічній свідомості про все це говорили на судових засіданнях де зачитували листи сповнені звичайних ніжних і тим самим компрометуючих виразів так що не лишалося жодних сумнівів у тому що вони відкрито співмешкали по два чи три рази на тиждень у якомусь добре відомому приморському готелі і стосунки їхні скоряючись звичайному розвитку подібних справ стали в належний час інтимними. Потім суд ухвалює умовну постанову, окружний прокурор може вимагати нового розгляду, а позаяк він не домігся скасування, то умовне стає остаточним. Але ті двоє порушників, переважно поглинені своєю пристрастю, цілком могли дозволити собі все це ігнорувати, як вони переважно й чинили, аж поки справа потрапила до адвоката, і той надав їй законного порядку, подавши позовну заяву від імени потерпілої сторони. Він, Блум, мав честь бути поруч некоронованого живого короля Еріну коли коївся той історичний fracas [427], коли поваленого вождя, котрий до останку відстоював свої позиції, навіть коли вже був ошельмований як перелюбник, (вождя) вірні соратники десять чи дванадцять числом а можливо навіть і більше проникли в друкарню «Інсапресибла» чи ні «Юнайтед Айрленд» (яке до речі абсолютно неоковирне найменування «Єдина Ірландія») і потовкли там набірні каси молотками чи чимсь таким помщаючись за огидні інсинуації писак О’Брайєнітів {874} котрі зробили своєю професією очорнення особистого життя трибуна проминулих днів. Дарма що вже відчувалося він разюче змінився але ще височів над усіма повелителем хоча все так само був недбало одягнений та з цим своїм виглядом непереборної рішучости чим довго уводив в оману воловодів аж поки ті відкрили геть-то спантеличившись що їхній колос стояв на глиняних ногах після того як самі й звели його на п’єдестал хоча перша відкрила це жінка. Спекотні то були деньки, і в загальній там штовханині Блум дістав невеличке ушкодження від лиховмисного удару ліктем явно націленого під груди але на щастя обійшлося без тяжких наслідків. Йому (Парнеллові) з необачности збили капелюха, а точніше циліндра, й це історичний факт, що саме Блум, укмітивши, що сталося, підняв той головний убір серед тисняви, бажаючи повернути власникові (і він таки повернув його йому без найменшої загайки), а той, стоячи з непокритою головою, надсадно дихаючи й менше всього пам’ятаючи про циліндри, воднораз був природжений джентльмен, що вболівав за долю країни, хай і став на цей шлях насамперед заради лаврів, але це було у нього в крові, засвоєне ще з пуп’янка з молоком матері, знання звичаю та добрих манер, і це незагайно проявилося, бо він одразу обернувся до подавача і з незворушним апломбом подякував, мовивши: «Дякую, сер», хоча куди шляхетнішим тоном, ніж оте світило юриспруденції, чий головний убір Блум сьогодні вранці допоміг повернути на належне місце: історія повторилася, тільки з деякою відмінністю, після похорону спільного друга, коли вони залишили його зі славою своєю наодинці, виконавши сумний обов’язок — доручивши його останки могилі.