Джеймс Джойс - Улісc

— А дай і нам, діду, заглянути в ту лепелетуру, — кинув бувалий мореплавець і свої штани в жлукто, виказуючи невеличку природну нетерплячку.

— Чого ж, прошу, — чемно відповів стариган.

Моряк видобув зі шкатули, що виявилася при ньому, пару зеленкуватих окулярів і лельом-полельом нацупив їх собі на носа та зачепив дужками за обидва вуха.

— А що, очі підводять? — співчутливо поцікавився персонаж, схожий на секретаря міської управи.

— Та бачиш, — пояснив мореплавець із бородою шотландських барв, не позбавлений, як видно було, скромних літературних інтересів, прозираючи крізь ті свої зелені ілюмінатори, як із повним правом можна б їх назвати, — доводиться читати в окулярах. А все через піски Червоного моря. Колись я міг, так би мовити, і поночі читати. Найдужче ж любив «Забави тисячі й однієї ночі» та «Червона вона, як троянда» {876} .

Поділившись сокровенним, він ухопив газету в свої лаписька й занурився в один Господь Бог знає що: знайдено потопельника або подвиги Короля Крикету, Лютогнів заробив сто з чимось очків, другі ворітця, ще в грі, за Ноттингем, а тим часом господар, нуль уваги на гнів і нгем (чи гнем), люто вовтузився зі своїм лівим черевиком, чи то новим, чи допіру перепроданим з рук, хотів зробити його просторішим, бо тис немилосердно, і бурчав, а щоб йому хто таке продає, а всі хто ще не зовсім закимарив, як прочитувалося з їхніх фізіономій, або понуро витріщалися мовчки, або підкидали нікудишні поради.

Ну а пан Блум, щоб урвати цей предовгий сум, іще раз оцінив ситуацію та й перший звівся на рівні, побоюючись перенапружити їхню гостинність, і насамперед мудро й ненабридливо, перш ніж безпосередньо звернутися до нашого господаря (наздогад виконання обіцянки розплатитись), натякнув на розлуку легким кивком голови непомітним для решти й промовистим щодо готовности належної суми до видачі в підсумковому обсязі чотирьох пенсів (що їх він ненабридливо й виклав чотирма монетами буквально останніми з могікан) позаяк він заздалегідь зібрав недвозначні дані з друкованого прейскуранту для всіх прагнучих прочитати навпроти нього кава 2 п, кондвироби — а якби на любителя то дав би і вдвічі, як висловлюється система Чимбільш.

— Ходімо ж, — переконливо порадив він. — Пора закінчити цей сеанс .

Переконавшись, що хитрість спрацювала і берег чистий, обидва покинули цей притулок чи то примулок разом із добірним товариством в особі бушлата й К о, яких нічого, окрім хіба землетрусу, не змогло б вивести з їхнього dolce far niente [431]. Стівен, признавшись, що він усе ще дуже стомлений і слабкий, затримався під, на мить… двері… під… 1

— Одного ніяк не збагну, — сказав він, надумавшись, бо моментом надихнувшись, видати щось оригінальненьке, — навіщо вони перевертають столи на ніч, себто я хотів сказати стільці перевертають на столи у кав’ярнях?

На цю імпровізацію Блум, той, хто за словом до кишені не полізе, відчикрижив, оком не моргнувши:

— Аби вранці підмести підлогу.

І, це кажучи, він круть спритний маневр, вибачившись, але й не приховуючи наміру опинитися по праву руч від товариша, за притаманною йому звичкою, оскільки правий бік був його, сказати б класичним виразом, Ахіллесовою п’ятою. Яка насолода була вдихнути свіжого нічного повітря! Хоча Стівен досі ще не зовсім твердо тримався на ногах.

— Воно, це повітря, вмить вас зміцнить, — запевнив Блум, маючи на увазі й прогулянку. — Треба тільки прогулятись, і тоді ви почуєтеся зовсім іншою людиною. Це недалечко. Зіпріться на мене.

Відповідно він узяв Стівена під правицю своєю лівою і відповідно повів вулицею.

— Авжеж, — відгукнувся той не надто впевнено, бо йому здалося, він відчуває, як його торкається якась дивна плоть іншої людини, щось без м’язів, колихливе і все таке.

Так чи інак, а вони проминули сторожову вартівню з кургляками, жарівнею та всім іншим, де тимчасовий працівник міських служб, екс-Гумлей, все так само на свій страх і ризик перебував у Морфеєвих обіймах, мріючи уві сні, за відомим виразом, про ліс зелений, пасовиська свіжі. Що ж до труни, напханої кругляками, то, до речі, й геть непогана аналогія, адже ж його, по суті, якраз і забили камінням оці сімдесят двоє з вісімдесяти, з чимсь там, вибірників, котрі переметнулися в час розколу, й то, переважно, хвалений селянський клас, либонь, ті самі вигнані скіпщики, яким він повернув їхні наділи.

Попідручки торуючи шлях через Бересфорд-плейс, перевели балачку на музику, ту форму мистецтва, до котрої Блум, просто як любитель і тільки, плекав найбільшу любов. Вагнерова музика, хай, звісно, по-своєму й велика, видавалася Блумові тяжкуватою, там нелегко вслідкувати, коли вперше припадеш до неї, а от «Гугеноти» Меркаданте або «Сім останніх слів на хресті» Мейєрбера, а також Дванадцята меса Моцарта — цим він просто розкошував, а «Ґлорія» з названої меси була для нього вершиною першокласної музики як такої, і поруч неї вся решта здавалася жалюгідною вторинністю. Священну музику католицької церкви він підносив на висоту, недосяжну для всього, що в цій галузі могла запропонувати конкуруюча фірма, як, скажімо, гімни Муді й Сенкі, або ще «Поклич мене в життя, й я стану твоїм вірним протестантом». А ще він обожнював, як ніщо інше, « Stabat Mater » Россіні — річ, повну розсипищ просто безсмертних шедеврів, а його дружина, Меріон Твіді, мала в ній приголомшливий успіх, то була справжня сенсація, він міг упевнено сказати, яка додала їй чимало лаврів, а всі інші опинилися цілковито в тіні у церкві отців-єзуїтів на Горішній Гардинер-стрит, святе місце було до самих дверей заповнене віртуозами чи, правильніше, virtuosi , що збіглися її послухати. Усі водно твердили, що ніхто не зрівняється з нею, досить сказати, що в подібному місці, де винятково богослужіння й духовна музика, її в захваті викликали на біс. Загалом, хоч і віддаючи перевагу легким операм такого плану, як «Дон Жуан» або «Марта», цій своєрідній перлині, він схилявся, хай і з поверховим ознайомленням, і до строго класичної школи, якою є, скажімо, Мендельсон. Говорячи про це й вважаючи за безперечне, що він добре знайомий з улюбленими аріями минулого, він згадав par excellence [432]арію Ліонеля з «Марти», M'appari [433], яку, завдяки цікавому збігові, йому пощастило послухати чи, точніше, підслухати вчора, й це вельми поціновуваний ним подарунок долі, у виконанні шановного Стівенового батька — абсолютно взірцевому, яке залишає всі інші далеко позаду. На чемно поставлене запитання Стівен відповів, що не виконує її, однак почав славити Шекспірові пісні, принаймні того чи десь того періоду, а ще лютніста Доуленда, що мешкав на Феттер-лейн біля Джерарда-ботаніка, — того самого, який annos ludendo hausi, Doulandus [434], та ще інструмент, який він сподівався придбати за шістдесят п’ять гіней у містера Арнольда Долмеча, котрого Блум чомусь не спромігся пригадати, хоча на звук прізвище ж явно знайоме; та Фарнабі й сина з їхнім вишуканим голосоведенням і Берда (Вільяма), що грав на верджіналі (сказав він) у Капелі Королеви й повсюди, де траплялася нагода, та ще такого собі Томкінса, що компонував мініатюри й арії, і — Джона Буля.