Джеймс Джойс - Улісc

— Удова на престолі, — каже Нед. — Я не схильний ставити під сумнів її благопристойність. Проте цікаво, чи не використовував він цієї Біблії так, як зробив би я на його місці.

— Так само, тільки ще краще, — запевнив Ленеган. — Тому що потім на тій родючій земельці виросло розкішне крислате дерево і стало щедро плодоносити.

— А хто написав? Гриффіт? — питає Джон Вайз.

— Ні, не він, — відказує Громадянин. — Немає його підпису «Шангана». Тільки один ініціал: П.

— Ініціал дуже промовистий, — каже Джо.

— Роблять вони обмірковано, — зауважує Громадянин. — Торгівля йде слідом за прапором.

— Авжеж, — погоджується Дж. Дж., — проте слід поводитися не так, як бельгійці в Конґо, там вони нарубали дров. Ви, мабуть, читали цю доповідь, її написав… Хто?

— Кейсмент, — підказує Громадянин. — Він, між іншим, ірландець.

— Атож, саме він, — продовжує Дж. Дж. — Ґвалтували жінок і дівчат, шмагали тубільців по животах, щоб вичавити з них червоний каучук, скільки можливо.

— Я знаю, куди він подався, — раптом каже Ленеган, клацаючи пальцями.

— Хто? — питаю я.

— Блум, — відказує він. — Це він бреше, що йде до суду. Він поставив на Рекламу кілька шилінгів і зараз поспішає забрати свій виграш.

— Хто? — зневажливо пирхає Громадянин. — Цей білоокий кафр, який ніколи не поставить на коника ні копієчки, навіть спересердя?

— Та ні, він пішов по виграш, — уперто править своєї Ленеган. — Я щойно зустрів Бентама Лайонса, він збирався був ставити на цю конячину, та я його відмовив, і він сказав мені, що це Блум нараяв йому її. Як собі хочете, а я вас запевняю: він зараз сипле собі в гаманець сто шилінгів за свої п’ять. Один-єдиний у Дубліні, що зірвав банк. Темна конячка.

— Це він сам і є гаспидська темна конячка, — каже Джо.

— Чуєш, Джо, — я до нього. — Де тут двері надвір?

— Ось туди, — показує Террі.

Прощавай, Ірландіє, я їду в Горт. Отож виходжу я у двір, у закутку знаходжу нужник попісяти, і, їй-богу (сто шилінгів за п’ять), поки одливав свою (Реклама взяла двадцять до) одливав свою водичку їй-богу кажу я собі я помічав що (два кухлі від Джо і один у Слеттері) він усе поривається кудись бігти (сто шилінгів це аж п’ять фунтів) а коли вони жили в (темна конячка) Пісюн Берк розповідав мені бувало грають гуртом у карти і враз вони починають бідкатися буцімто дитина їхня захворіла (їй-богу, з мене витекло, мабуть, не менше галона) і ця його товстозада подружниця телефонує з їхнього номера й каже: їй краще , або їй (ой!), словом, це задум щоб він міг ушитися коли йому дістався виграш (Господи, полегшало) торгує без патента (ой!) Ірландія каже моя нація (квак! пррррр!) за ними ніяк не вженешся (це вже крапає залишок) за цими єрусалимськими (ха!) рогачами.

Тож вертаюсь я, а вони лялякають про те ж саме, і Джон Вайз запевняє, що це Блум подав ідею Шінн Фейну, щоб Гриффіт у своїй газеті повідомляв про всякі фальсифікації, спроби ввести до складу присяжних своїх людей, шахрувати з податками тощо, і щоб вони посилали в різні країни своїх представників, які просуватимуть ірландські вироби. Хоч верть-круть, хоч круть-верть. Їй-богу, як на мене, ставте здоровецький хрест на тому ділі, в яке втрутиться ця бісової віри мордаста мармиза. Дайте нам вийти з цієї тарапати власними силами. Боже спаси Ірландію від цього вгодованого котяри і подібних до нього. А перед ним його батечко, старий Мафусаїл Блум, ошукував наш довірливий люд, крамар, що отруївся синильною кислотою після того, як завалив усю країну своїми брязкальцями, копійчаними брильянтами, позички поштою майже без процентів. Гроші, незалежно від суми, тобі вишлють на підставі листа з твоїм підписом. На будь-яку відстань. Без жодних застережень. Точнісінько як песик Ленті Макгейла, що лащиться до кожного, хто його покличе.

— Саме так воно і є, — каже Джон Вайз. — А ось прийшов чоловік, який розповість нам усе про ці справи, Мартін Каннінгем.

І справді, під’їхав кеб із Мартіном, а в ньому й Джек Пауер і ще один хлоп, Крофтер чи Крофтон, пенсію він отримав у податковому відомстві, оранжист, працює у Блекберна і має платню за те, — чи не Кроуфорд він, часом? — що шастає по країні державним коштом.

Наші подорожні доїхали до заїзду й зіскочили із своїх румаків.

— Агов, слуги! — заволав один із прибульців, який, судячи з його поводження, був ватажок цього гурту. — Поснули, ледацюги! Ану, бігом усі сюди!

І кажучи це, він став щосили гатити руків’ям меча по заґратованому віконці.

Почувши цей поклик, появився хазяїн заїзду, підперезуючи свою опанчу.