Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.

Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:

— Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.

Всі мовчали. Він знову заговорив:

— По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.

Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:

— Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.

— Не може бути ні щастя, ні благодаті, — сказала Данті, — у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:

— Пошанівку! Для кого — для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!

— Князі церкви, — глузливо протяг містер Кейсі.

— Візник пана лорда Літріма, аякже, — додав містер Дедалус.

— Вони — помазаники пана їхнього Господа, — сказала Данті. — Вони — честь свого краю.

— Мішок тельбухів, — відрізав містер Дедалус. — Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!

Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.

— Їй-богу, Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.

— О, він усе згадає, коли виросте, — гаряче сказала Данті.

— Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.

— А ще нехай згадає, — крикнув містер Кейсі через стіл, — якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!

— Сучі сини! — крикнув містер Дедалус. — Коли він упав, як вони напустилися на нього, зрадили його, рознесли його по шматках, як пацюки у канаві! Ниці собаки! А чого ж іще можна від них сподіватися? Чого ж іще, Христа ради?

— І правильно зробили! — крикнула Данті. — Вони послухались своїх єпископів та священиків. Честь їм і хвала!

— Це просто жахливо, що навіть у цей один день, — сказала місіс Дедалус, — ми не можем обійтися без цих жахливих суперечок!

Дядько Чарлз примирливо підняв руки:

— Тихо, тихо, тихо! Та чи ж не можна обмінятися думками, якими б не було, але без гніву та лайки? Негаразд, їй-богу.

Місіс Дедалус тихо сказала щось до Данті, але та відповіла голосно:

— Ні, я не буду мовчати. Я буду захищати мою церкву і мою католицьку релігію від віровідступників, які зневажають та обпльовують її.

Містер Кейсі грубо відсунув тарілку насеред столу і, виклавши на нього лікті, хрипким голосом звернувся до господаря:

— Скажи, я тобі не розказував про один славний плювок?

— Ні, Джоне, не розказував, — сказав містер Дедалус.

— Що ж, — мовив містер Кейсі, — історія вельми повчальна. І сталася не так давно, у графстві Віклоу, де ми з вами перебуваємо.

Але урвав, повернувся до Данті і з тихим обуренням сказав:

— І дозвольте зазначити, пані, якщо ви маєте на увазі мене, то я — не віровідступник. Я католик, як і мій батько, як і його батько перед ним, і батько його батька ще в ті часи, коли ми воліли віддати життя, аніж продати нашу віру.

— Тим більше, — сказала Данті, — вам повинно бути соромно за ваші слова.

— Історія, Джоне, — мовив містер Дедалус, усміхаючись. — Розкажи нам твою історію.

— Католик, аякже! — іронічно повторила Данті. — Та найзапекліший на цій землі протестант не наговорив би такого, що я нині чула.

Містер Дедалус заколихав головою, мугикаючи щось на сільський манір.

— Я не протестант, ще раз кажу вам, — повторив містер Кейсі, спалахнувши на виду.

Містер Дедалус, далі колихаючи головою, гугнявим голосом заспівав:

Він весело ухопив ножа та виделку і знову взявся за їжу, кажучи:

— Розказуй історію, Джоне. Вона допоможе травленню. Стівен любовно глянув в обличчя містерові Кейсі, який сидів і дивився перед себе, склавши докупи руки. Він любив сидіти разом з ним при каміні й дивитися знизу вверх на його темне, жорстке обличчя. Та його темні очі ніколи не бували жорсткими, і голос у нього завжди приємний, повільний. То чому ж тоді він проти священиків? Тоді, мабуть, Данті права. Але батько якось казав, що вона — недойшла монашка, що кинула монастир в Аллеганах, коли брат її нажив грошей на дикунах, — на брязкальцях різних та ланцюжках. Може, тому вона така сувора до Парнелла? І ще їй не до вподоби, що він грається з Айлін, бо Айлін протестантка, а коли Данті була молода, вона знала дітей, які гралися з протестантами, а ті протестанти насміхалися з молебня до Пречистої Діви. Вежа зі Слонової Кості, приказували вони, Золота Світлиця. Як може жінка бути вежею зі слонової кості чи золотою світлицею? То хто ж тоді правий? І він згадав вечір у клонґовзькому лазареті, темні хвилі, вогник на причалі і скорботний стогін людей, коли вони почули новину.