Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Атай, який досі мовчав, тихо озвався:

— Усе це неправда.

Всі притьмом повернулися до нього.

— Чому?

— Тобі щось відомо?

— Хто тобі сказав?

— Скажи нам, Атаю.

Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.

— У нього питайте, — сказав він. Учні подивились туди і сказали:

— Чому в нього?

— А що, і він теж?

— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:

— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.

Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:

— Раз увечорі їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.

Учні видивились на нього:

— Спіймали?

— На чому?

— На гранні, — сказав Атай. Всі мовчали.

— Ото ж бо й воно, — сказав Атай.

Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками, що його хлопці з команди ґельського футболу покотили до нього по килимку серед трапезної, коли він став у дверях. Це був день матчу з Бектайвськими Рейнджерами, а м'яч був цілком як червоно-зелене яблуко, тільки що відкривався і всередині повно цукерок. А Бойл одного разу сказав, що у слона є два сікла, замість «два ікла», і тому його прозвали «Сікло Бойл», хоч дехто з хлопців називав його «Леді Бойл», бо він весь час підчищав собі нігті.

В Айлін теж подовгасті, вузькі, прохолодні білі руки, бо вона дівчинка. Наче зі слонової кості, тільки м'які. Ось як слід розуміти Вежа зі Слонової Кості, але цього протестанти не розуміють, тому й глузують. Якось вони обоє стояли і дивились у двір готелю. Служник піднімав прапорці на флагшток, а по сонячному моріжку гасав фокстер'єр. Вона вклала долоню йому до кишені, де була його рука, і він відчув, яка вона в неї прохолодна, тонка і ніжна. Вона сказала, яка кумедна штука — кишені, тоді раптом кинулась бігти і бігла вниз, сміючись, по крутій звивистій стежці. Її біляве волосся струменіло услід за нею, немов золото на сонці. Вежа зі Слонової Кості. Золота Світлиця. Якщо думати про речі, починаєш їх розуміти.

Але чому в сортирі? Туди виходять за потребою. Там, скрізь слизькі сланцеві плити, цілий день цюркотить з дірочок, і стоїть химерний запах відлитої води. Всередині на дверях одної кабінки червоним олівцем намальований бородатий чоловічок у римській одежі, що тримає в руках по цеглині, а під цим — назва:

Бальб будував стіну.

Це хтось із учнів намалював для хохми. Лице в нього кумедне, але справді все те схоже на чоловіка з бородою. А в іншій кабінці на стіні гарним почерком, з нахилом уліво, виведено:

Юлій Цезар написав Дебелу Каліку.

Може, того вони й пішли туди — бо там різні учні пишуть для хохми всілякі речі. Та все одно було щось химерного в тому, що сказав Атай і як він це сказав. Раз вони втекли, значить, це не хохма. Він мовчки дивився разом з усіма на той бік майданчика і відчув, що починає боятися.

Врешті Флемінг сказав:

— То що — карати нас усіх за те, що зробили інші?

— Я беру зуби на замок, побачите, — сказав Сесіл Громило. — Три дні мовчати у трапезній, ще й за кожну дурницю шістку чи й вісімку виписують.

— Ага, — сказав Веллз. — А старий Баррет по-новому тепер записку скручує: як розгорнеш глянути, скільки ферулів тобі дістанеться, то вже не складеш назад. Я теж зав'язую.

— Ага, — сказав Громило. — Нині інспектор був у другому граматичному.

— Піднімаймо бунт, — сказав Флемінг. — Що?

Учні мовчали. Мовчало й повітря, озивалися тільки крикетні бити, але повільніш, аніж раніш: тік, так. Веллз сказав:

— Що їм за це буде?

— Саймонові Мунану і Сіклові — різки, — сказав Атай. — А старшакам на вибір: висічення, або виключення.

— І що ж вони вибрали? — спитав той, що заговорив найпершим.

— Всі вибрали виключення, крім Корріґана, — відповів Атай. — Його сіктиме містер Ґлісон.

— Корріґан — це той здоровило? — спитав Флемінг. — Та він здоровший за двох Ґлісонів!

— Я знаю, чого він так вибрав, — сказав Громило. — І правильно зробив, а інші — неправильно, бо пройде час, і хлоста забудеться, а виключення висітиме на тобі все життя. Та й Ґлісон не дуже-то й сильно сіктиме.

— Це не в його інтересах, — сказав Флемінг.

— Не хотів би я бути в шкірі Саймона чи Сікла, — сказав Громило. — Але я не вірю, що їм і справді дадуть хлости. Випишуть, може, двічі по дев'ять наручних.