Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.

— I я теж, — озивається ще один поранений.

Я рахую до п'яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.

— Зачиніть двері! — галасуємо ми.

Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.

— Безбожники! — цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.

Ми перемогли.

Опівдні приходить інспектор лазарету і дає нам чосу. Він лякає нас в'язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий, — звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?

— Хто кинув пляшку? — питає він.

Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:

— Я!

Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Всі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.

— Ви?

— Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.

Він говорить як по писаному.

— Як вас звати?

— Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.

Інспектор іде з палати.

Усі аж палають з цікавості.

— Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.

Він шкірить зуби:

— Нічого! Я маю довідку про неосудність.

Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.

— На фронті, — розповідає він, — я був поранений у голову, і мені видали свідоцтво, що часом я не можу керувати своїми вчинками. Відтоді мені море по коліна. Мене не можна дратувати. Отже, мені нічого не зроблять. Нехай той начальник унизу трохи показиться. А зголосився я через те, що мені сподобалось, як кинули пляшку. Коли вони завтра знову відчинять двері, ми швиргонемо їм ще одну.

Усі щиро тішаться. Вкупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.

Потім за нами приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.

У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили, — йому здається, що з рани тече кров.

Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев'язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати і грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.

Ми чекаємо. Тоді Франц каже:

— Подзвони ще.

Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.

— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я. — Бо ми можемо знову дістати прочухана.

— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло?

Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.

— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.

— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.

Нарешті двері відчиняються, в них з'являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:

— Чого досі ніхто не дав мені знати?

— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.

Франц утратив багато крові, його знову перев'язують. Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.

Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.

Черниці надійніші. Вміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були б трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги Сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. I таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.