Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

— Альберте, вставай, вставай! — кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.

Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду — за живоплотом виявився ставок.

На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.

Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:

— Ходімо звідси, бо я впаду і втоплюся.

— Куди тебе поранило? — питаю я.

— Здається, в коліно.

— Ти можеш іти?

— Начебто можу.

— Тоді гайда.

Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і нагинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть гудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.

Альберт починає відставати.

— Біжи, я дожену, — каже він і падає на землю.

Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.

— Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.

Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев'язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев'язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.

Я ще можу якось повзати і підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.

У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з'їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.

— Тепер, Альберте, нас відпустять додому, — кажу я.

— Можливо, — озивається він. — Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.

Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п'ємо воду, п'ємо склянку за склянкою.

— Чи набагато вище коліна мене поранено? — питає Кроп.

— На добрих десять сантиметрів, Альберте, — відповідаю я.

Насправді там не більше трьох.

— Ось що я надумав, — каже він трохи згодом, — якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі віку. Не хочу шкутильгати по світу калікою.

Так ми лежимо, думаємо й чекаємо.

Увечері нас несуть до «різницької». Злякавшись, я гарячково починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.

Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.

— Не придурюйтесь, — лається він і знову мене шматує.

В яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.

— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.

Я миттю затихаю.

— Пробачте, пане лікар, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.

— Отож-бо, — буркає він і знову береться до інструментів.

Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплююся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.

Нарешті він видобуває з рани металеву скалку і кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:

— Завтра вас відправлять додому.

Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.

— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.

Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає: