Еріх Ремарк - Три товариші

— Як же я можу лишитись? — відповів я розпачливо. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п'ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…

Кестер нахилився над радіатором «Карла» і підняв ковдру.

— Я забезпечу тебе грішми, — сказав він, випрямляючись. — Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.

— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.

— Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.

— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.

— Щось ніби… Можеш покластися на мене. Адже тепер тобі не можна їхати звідси.

— Ні, — погодився я. — Не знаю, як би я й пояснив їй це…

Кестер знову накрив ковдрою радіатор «Карла». Потім легенько погладив по капоту мотора. Тоді ми пішли у вестибюль і сіли біля каміна.

— А котра зараз година? — спитав я.

Кестер глянув на годинник:

— Пів на сьому.

— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже значно більше.

Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті і швидко прямувала через вестибюль, щоб привітатися з Кестером. Я лише тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра на її обличчі мала колір червонуватої бронзи, і вся вона була трохи схожа на молоду, ясношкіру індіанку. Але обличчя її звузилось, і очі надто блищали.

— У тебе температура? -спитав я.

— Невеличка, — відповіла вона швидко й дещо ухильно. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомились?

— Від чого?

— Тоді підемо в бар, га? Це ж перший випадок, коли до мене сюди прибули гості.

— А тут є бар?

— Є, невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж є частиною лікування. Уникають усього, що схоже на лікарню. Але там нічого не дають протипоказаного.

В барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам'ятався один італієць. Ми сіли за один столик, що саме звільнився.

— Що ж ти хочеш випить? — запитав я.

— Коктейль з ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти знаєш рецепт?

— Це зробити неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас: — половина портвейну і половина ямайського рому.

— Два! — гукнула Пат. — І один «спеціальний»…

Дівчина принесла два бокали порто-ронко і третій з якимсь рожевим напоєм.

— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свій бокал, навіть не пригубивши його, огледілась навколо, миттю схопила мій бокал і випила.

— Ех, — зітхнула, — яке смачне!

— Що ж ти там замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. В ній не було ні краплі алкоголю.

— Добрячий напій, — сказав я.

Пат поглянула на мене.

— Якщо в кого спрага, — додав я.

Вона засміялась:

— Замов ще одну порцію порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.

Я кивнув пальцем дівчині:

— Один порто-ронко і один «спеціальний», — сказав я. Помітно було, що за іншими столами багато хто пив «спеціальний».

— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Лише сьогодні! Як було колись. Правда, Кестер?

— «Спеціальний» теж непоганий, — відповів я і випив другий бокал.

— Ненавиджу його! Бідний Роббі, і що тільки доводиться тобі тут пити!

— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.

Пат сміялась:

— Пізніше, до вечері, мені можна дещо випити. Червоного вина.

Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за один з невеличких накритих білим столиків біля вікон. Тут було тепло, а внизу розкинулося село; його вулиці, вкриті снігом, блищали.

— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.

— Вибула… — сказала Пат після невеличкої паузи.

— Вибула? Так рано?

— Так… — відповіла Пат, і я зрозумів її.

Офіціантка принесла темночервоне вино. Кестер наповнив бокали. Столи вже всі були зайняті. Всюди сиділи люди, точилися балачки. Я відчув руку Пат у своїй руці.

— Любий, — промовила вона тихо і ніжно. — Я не могла витримати більше…

Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене у вестибюлі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.

— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.

Якраз повз нас проходив галасливий гурт лижників. Серед них було кілька дебелих, засмаглих на сонці жінок, з намащеними горіховим маслом обличчями. Жінки сміялися, вишкіривши білі зуби, і, ніби жаліючись, вихвалялись одна перед одною своїм вовчим апетитом. Ми почекали, поки вони пройдуть.