Еріх Ремарк - Три товариші

— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?

— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.

— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.

Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.

— Он вона! — раптом вигукнув Густав.

Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.

— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.

— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.

— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.

Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.

— Ти збожеволів? — образився він.

— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.

— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?

— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!

— А в тебе ще є бензин?

— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!

Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.

— Що це значить?

— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він… він уже знайшов його

— Ну?…

— Все… — сказав я.

Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів «Карла».

— Заїдемо до мене додому? — спитав я.

Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Товсті куполи собору в стилі барокко пропливали над дахами. Вони відсвічували зеленкуватосрібним лиском на фоні глибокого іскристого неба, в якому висів місяць, наче велика сигнальна ракета.

— Отто, я радий, що все так вийшло, — промовив я.

— Я ні… — відповів він.

У пані Залевської ще горіло світло. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.

— Вам телеграма, — сказала вона.

— Телеграма? — спитав я здивовано.

Мої думки все ще були поглинуті подіями вечора. Потім я збагнув і побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як вапно, в яскравому світлі. Я зірвав наклеєну обгортку, серце в мене стислося, літери розпливалися в очах і знову сходились докупи. Я глибоко зітхнув, заспокоївся і передав телеграму Кестеру.

— Ну, слава богу. А я вже думав…

Там було всього три слова: «Роббі, швидше приїжджай».

Я знову взяв аркушик. Полегшення пройшло. Повернувся страх.

— Що б там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила по телефону? Мабуть, сталося що-небудь!

Кестер поклав депешу на стіл.

— Коли ти востаннє мав од неї вісточку?

— Тиждень тому… Ні, більше.

— Замов розмову по телефону. Якщо там щось скоїлось, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?

Я замовив санаторій і приніс із салону Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер листав книжку.

— Перший поїзд у тому напрямі йде тільки завтра опівдні, — сказав він. — Буде краще, якщо ми сядемо в машину і проїдемо, скільки встигнем. А там завжди можемо пересісти на ближчий поїзд. Так ми напевно виграємо кілька годин. Ти як гадаєш?

— Так, у всякому разі виграємо. — Я не міг собі уявити, як витримати довгі бездіяльні години в поїзді.

Задзвенів телефон. Кестер взяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я спитав про Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.

— Що з нею? — закричав я.

— Кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.

— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером на «Карлі». Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?

— З Кестером на Карлі, — повторив голос.

— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.

— Я зараз передам їй…

Я повернувся до своєї кімнати. Мої ноги були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.

— Готуй свій чемодан, — сказав він. — Я поїду додому і візьму свій. За півгодини буду тут.