Еріх Ремарк - Три товариші

Ми підняли носилки. Лікар притягнув лампу нижче, до самого тіла.

— Що це?

— Постріл з револьвера.

Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.

— Уже нічого не поробиш…

Кестер не зводив з нього очей:

— Адже рана зовсім збоку. Це не може бути таким небезпечним!

— Тут дві рани! — сказав лікар.

Він знову витер кров. Ми нахилились над Готфрідом. І тут ми побачили, що нижче кривавої рани навкіс була друга — маленька темна дірочка біля серця…

— Він, очевидно, зразу помер, — сказав лікар.

Кестер випрямився. Він дивився на Готфріда. Лікар прикрив рани тампонами й заклеїв їх пластирем.

— Хочете помитись? — запитав він мене.

— Ні, — відповів я.

Обличчя Готфріда було тепер жовте і запале. Рот трохи скривлений, очі напівзаплющені, одно більше, ніж друге. Він дивився на нас. Він усе ще дивився на нас.

— Як же це сталося? — спитав лікар.

Йому ніхто не відповів. Готфрід дивився на нас. Він не спускав з нас очей.

— Його можна лишити тут, — сказав лікар.

Кестер ворухнувся.

— Ні, — заперечив він. — Ми заберемо його з собою!

— Так не можна, — сказав лікар. — Ми повинні подзвонити в поліцію. І до карного розшуку теж. Адже треба негайно вжити заходів, щоб знайти вбивцю.

— Вбивцю? — Кестер дивився на лікаря так, ніби не розумів його. — Гаразд, — сказав він трохи згодом. — Я поїду привезу поліцію.

— Можна подзвонити. Тоді вони скоріше будуть тут.

Кестер задумливо похитав головою:

— Ні. Я привезу їх.

Він вийшов на вулицю; і я почув, як заревів мотор «Карла». Лікар присунув мені стілець:

— Може, поки що посидите?

— Дякую, — сказав я, але не сів. Яскраве світло все ще падало на закривавлені груди Готфріда. Лікар підняв лампу трохи вище.

— Як же це сталося? — спитав він ще раз.

— Не знаю. Мабуть, його сприйняли за когось іншого.

— Він був на фронті? — спитав лікар.

Я кивнув.

— Це видно з шрамів, — сказав він. — І по тому, що прострілена рука. Він був поранений кілька разів?

— Так. Чотири рази.

— Яка підлість, — мовив санітар. — І це вчинили вошиві молокососи, які тоді ще лежали в пелюшках.

Я нічого не відповів. Готфрід дивився на мене. Все ще дивився на мене.

Кестер повернувся нескоро. Він не привіз нікого. Лікар відклав.набік газету й запитав:

— Чиновники вже тут?

Кестер стояв мовчки. Він не чув.

— Поліція вже тут? — перепитав лікар.

— Тут, — відповів Кестер. — Поліція… Треба подзвонити, щоб вони прийшли…

Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин прийшли два чиновники. Вони сіли за другий стіл, і один з них почав записувати персональні дані Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося божевіллям розповідати, як його звали, коли він народився і де жив, — тепер, коли він був мертвий. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого чиновник час від часу слинив губами, і машинально відповідав на запитання.

Другий чиновник почав оформляти протокол. Кестер підказував йому необхідні дані.

— Ви можете сказати мені хоч приблизно, як виглядав убивця? — спитав чиновник.

— Ні, — відповів Кестер. — Я не звернув на це уваги.

Я поглянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.

— Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?

— Ні, — сказав Кестер. — До пострілів я нічого не бачив. А потім лише… — він запнувся, — турбувався за свого товариша.

— Ви належите до якоїсь партії?

— Ні.

— Я спитав тому, що ви сказали, це ваш товариш…

— Він мій товариш по фронту, — відповів Кестер.

Чиновник звернувся до мене:

— А ви можете описати вбивцю?

Кестер твердим поглядом дивився на мене.

— Ні, — відповів я. — Я теж нічого не бачив.

— Дивно, — промовив чиновник.

— Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Все це сталося незвичайно швидко.

Чиновник зітхнув:

— Тоді мало надій на те, щоб спіймали тих типів.

Він дописав протокол.

— Загиблого можна забрати? — спитав Кестер.

— Власне кажучи… — чиновник глянув на лікаря. — Причина смерті встановлена?

Лікар кивнув головою:

— Я вже виписав посвідчення.

— А де куля? Я повинен взяти з собою кулю.

— Тут дві сліпі рани. Мені довелось би… — лікар завагався.

— Мені потрібні обидві кулі, — сказав чиновник, — Мені треба знати, чи вони з тої самої зброї.

— Звичайно, — відповів Кестер на погляд лікаря.

Санітар підсунув ближче носилки й опустив світло. Лікар взяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув гумові рукавички аж до ліктів, взяв затиски й ніж. Кестер швидко підступив до носилок і закрив Готфріду очі, що все ще були напіврозплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. Якусь мить я поривався до лікаря, щоб відштовхнути його, бо в мене промайнула думка, що Готфрід лише втратив свідомість і лікар його може дійсно зарізати… але потім я знов усвідомив те, що сталося. Ми досить бачили мертвих, щоб зрозуміти це.