Еріх Ремарк - Три товариші

Кестер, пригнувшись, зник у натовпі. Через кілька секунд вусач відпустив Готфріда, з виразом крайнього здивування підняв руки і, як вирване з коренем дерево, повалився на купу людей. Тут я помітив Кестера, який волік за комір Ленца.

Ленц пручався.

— Пусти мене ще на хвилину туди… Отто… — хрипів він.

— Кинь дурниці! — гукнув Кестер. — Зараз тут буде поліція! Давай скоріше на той бік і нагору.

Ми побігли через двір, до темного бічного ходу. Ще б мить — і було б запізно. В ту ж секунду двір наповнився різким свистом, блиснули козирки чорних формених кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулись сходами вгору, щоб не потрапити до поліційного відділку. З віконця на сходах ми спостерігали, що було далі. Поліцаї працювали бездоганно. Вони перекрили всі виходи, врізалися клином у юрбу, що розлючено билася, розірвали її на частини, розсіяли по двору і зразу ж почали набивати нею машини. І першим серед арештованих був спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.

Позаду нас рипнули двері. Якась жінка в сорочці, з тонкими голими ногами і з свічкою в руці, висунула голову:

— Це ти тут? — непривітно спитала вона.

— Ні, — відповів Ленц, що вже трохи охолонув.

Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком двері. Це тут чекали на старосту артілі штукатурів Гергарда Пешке.

Внизу стихло. Поліція пішла геть, і двір спорожнів.

Ми ще трохи почекали, потім пішли сходами вниз. За чиїмись дверима у темряві тихо й жалібно плакала дитина.

Ми йшли через передній двір. Астролог сидів самотній перед своїми астрономічними картами.

— Гороскоп, панове? — гукнув він до нас. — Чи, може, поворожити на руці?

— Давай, — сказав Готфрід, простягаючи йому руку.

Той якусь мить дивився на руку.

— У вас порок серця, — беззаперечно заявив він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Багато мрієте, але не годитесь для родинного життя. І все ж я бачу тут троє дітей. Ви — натура дипломатична, більш відлюдна, ніж товариська, і проживете до вісімдесяти років.

— Вірно, — заявив Готфрід. — Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль — це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.

Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.

Ленц показав у протилежний бік:

— Тут би нам слід повернутися назад.

— Нічого, — заперечив я, — перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.

Ми йшли вулицею. На другому боці назустріч нам ішло кілька чоловік. Чотири молоді хлопці. На одному були світложовті нові шкіряні краги, на інших — щось подібне до армійських чобіт. Вони зупинились і дивились в наш бік.

— Він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас. За якусь мить гримнули два постріли, парубок кинувся тікати, і всі четверо розбіглися так швидко, як тільки могли. Кестер було рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко упав на брук.

У першу секунду я подумав, що Ленц просто впав; потім побачив кров. Кестер розпахнув йому піджак, розірвав сорочку на грудях — звідти ключем била кров.

Я притиснув до рани свою хусточку.

— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.

— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?

Його обличчя посіріло. Очі були напівзаплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискував хусточку до рани. Став біля нього на колінах, прислухався, чи не дише він, чи не хрипить, але не почув нічого… ніде не було ні звуку, лише безконечна вулиця, будинки без кінця і ніч без кінця… Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, зливаючись на брук, і усвідомлював, що це могло вже не раз статися з ним, але тепер — не міг повірити в це…

Вихором примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння. Ми обережна підняли Готфріда і поклали на обидва сидіння. Я стрибнув у машину, і Кестер рушив. Ми приїхали до ближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.

— Заглянь, чи є там лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.

Я побіг. Назустріч мені вийшов санітар.

— Тут є лікар?

— Є. Ви когось привезли?

— Так. Ходімте скоріше зі мною! Носилки.

Ми підняли Готфріда на носилки й понесли до приміщення. Лікар вже стояв напоготові, засукавши рукава.

— Сюди, — показав він на плоский стіл.