Еріх Ремарк - Три товариші

Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

— Салют, Валентине?

Він глянув на мене й кивнув:

— Салют, Роббі!

Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.

— Чого б ви хотіли випити? — спитав я у дівчини.

— Хіба, може, мартіні, — відповіла вона. — Сухого мартіні.

— На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.

— А мені — як завжди! — сказав я. У барі було свіжо і напівтемно. Пахло розлитим джином та коньяком. Запах був пряний — ніби від яловцю і хліба. Зі стелі звисала вирізьблена з дерева модель парусного судна. Стіна за стойкою була оббита міддю. Люстра кидали на неї тьмяне світло, і воно грало червоними бліками, наче віддзеркалювався підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра горіли тільки два — одне коло Валентина, друге — біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені з старих географічних карт, через що вони мали вигляд вузеньких освітлених шматочків світу.

Мені було трохи ніяково, я не знав, з чого почати розмову. Дівчини ж я зовсім не знав, а чим довше я на неї дивився, тим незнайомішою вона мені видавалася. Давно вже я ні з ким не сидів отак удвох, розучився… Мені більше було зазвичай у чоловічому товаристві. Там, у кафе, для мене було надто галасливо, а тут раптом- надто тихо. Через цю тишу кожне слово набирало такої ваги, що невимушена розмова ніяк не клеїлась. Мені мало не забажалося назад у кафе.

Фред приніс бокали. Ми випили. Ром був свіжий і міцний. Він мав присмак сонця. Цей напій заслуговував всілякої уваги. Я спорожнив келих і тут-таки віддав його Фредові.

— Подобається вам тут? — спитав я. Дівчина кивнула головою.

— Краще, як там у кондитерській?

— Ненавиджу кондитерські, — відповіла вона.

— Тоді чого ж ми саме там зустрілися? — спитав я здивовано.

— Не знаю… — Вона зняла берет. — Мені не спало на думку щось інше…

— Тим краще, що вам тепер ось тут до вподоби. Ми тут буваємо часто. Ввечері ми в цій халабуді наче в себе вдома.

Вона розсміялася.

— Хіба ж це не трагічно?

— Ні, — відповів я. — Цілком по-сучасному.

Фред приніс мені другу чарку. До неї — зелену гаванську сигару.

— Від пана Гаузера.

Валентин з свого кутка помахав рукою і підняв келих,

— 31 липня 17 року, Роббі! — сказав він глухим голосом.

Я кивнув йому і теж підняв чарку.

Він завше мусив пити до когось, я бачив уже, як він часом увечері десь у сільській пивничці пив до місяця або до бузкового куща. При цьому він згадував якийсь певний день з окопного життя, коли саме було дуже тяжко, і був вдячний за те, що ще живе й сидить ось тут.

— Це мій друг, — сказав я дівчині. — Товариш з часів війни. Це єдина з відомих мені людина, яка з великого лиха зуміла зробити своє маленьке щастя. Він не знає, що йому робити з життям, отож і щасливий просто з того, що ще живе.

Вона замислено подивилась на мене. Смуга світла впала навскоси на її чоло і уста.

— Це я можу зрозуміти, — сказала вона. Я підняв очі.

— Не може цього бути. Для цього ви надто молода. Вона посміхнулася. Легенькою посмішкою, що майнула тільки в очах. Обличчя при цьому майже не змінилося, воно тільки стало яснішим, ніби освітлене зсередини.

— Надто молода, — сказала вона, — це вже так говориться. А я вважаю, що надто молодим ніколи не буваєш. Хіба що надто старим.

Я помовчав хвилинку.

— Проти цього можна б заперечувати, — відповів я і зробив знак Фредові, щоб він приніс мені щось винити. Дівчина трималася так впевнено й невимушене, а я відчував себе поруч з нею, мов необтесана колода. Я б залюбки повів легеньку грайливу розмову, отаку доречну розмову, яка звичаєм тоді спадає тобі на думку, коли лишишся на самоті. Ленц умів так, а в мене це завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно твердив про мене, що як співрозмовник я стою десь на рівні секретаря поштового відомства.

На щастя, Фред був хлопець розумний. Замість носити вино маленькими наперстками, він поставив мені одразу добрячу склянку. Отож йому не треба було бігати туди й сюди, і тому не так було помітно, скільки я п'ю. А пити треба було, бо інакше як же позбутися цього задушливо важкого настрою.

— Чи не взяти вам ще мартіні? — запитав я у дівчини.

— А що це ви там п'єте?

— Це — ром…

Вона подивилась на склянку.

— Ви ж це й тоді пили…

— Так, — відповів я, — здебільшого я його й п'ю.

Вона похитала головою.

— Не можу собі уявити, щоб воно було смачне…

— Чи воно смачне, я й сам не знаю. Вона глянула на мене.