Еріх Ремарк - Три товариші

— Чарочку вермуту, пане Барзіг? — запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.

— До вечора не п'ю — це вже в мене принцип! — відповів Барзіг.

— Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! — сказав Готфрід і налив вина. — Вип'ємо за майбутнє «Бирючника», «Павлиного ока» і «Перлової скойки».

Якусь мить Барзіг вагався.

— Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, — сказав він і взявся за чарку. — Але тоді давайте цокнемось і за «Волове око»! — Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. — Я, бачте, відкрив новий тип… З щетинистими вусиками.

— Овва! Честь і слава! — сказав Ленц. — Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.

— А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.

— Чудово! — сказав Кестер. — Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?

— Теж схвалено.

— Без відрахувань? Барзіг примружив око.

— Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем…

— Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! — сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.

— Подумайте тільки, — сказав він виходячи, — жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.

— Скільки ж їй було років? — запитав Кестер.

— Тридцять чотири, — відповів Барзіг. — Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.

Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.

— Коли буде готова машина? — спитав він.

— Тижнів за три, — пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.

— І це теж?

— А це чого? — запитав Отто. — Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.

— Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.

— Ні, — сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.

— Ну от, давно б так, — сказав булочник, криво посміхаючись. — Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.

Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.

— Кров його померлої дружини. А новий верх собі видурив. Беж, світлі тони. Що й казати. Можна сподіватись, що він ще й страховку вимагатиме на дві особи. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

— Він, мабуть, гадає, що одне з другим немає нічого спільного.

— Може й так, — сказав Ленц. — Але ж безперечно є люди, яким отаке-от — просто розрада в нещасті. А нам через це п'ятдесят марок як корова язиком злизала…

Надвечір я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. На п'ять годин я домовився про побачення з Патріцією Гольман, але в майстерні нічого про це не сказав. Не тому, що хотів це приховати, ні, але раптом ця зустріч видалася мені неймовірною.

Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.

Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.

— Вам кави, чаю чи шоколаду? — запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.

— Подвійну порцію коньяку, — відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що