Олександр Дюма - Три мушкетери

Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.

— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.

— Ви певні, — спитав незнайомець, — що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?

— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.

— А молодий гвардієць удома?

— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.

— І все-таки треба пересвідчитись.

— Яким чином?

— Постукати до нього.

— Я спитаю в його слуги.

— Йдіть.

Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.

Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.

Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.

— Нагорі нікого немає, — сказав Бонасьє.

— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.

— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє. — Тепер ми нічого не почуємо.

— Навпаки, — відповів Д'Артаньян, — нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха [106] Діонісій І Старший (бл. 432–367 до н. е.) — тиран міста Сіракузи на острові Сицилія з 406 по 367 рік до н. е.; будучи дуже підозріливим, тримав своїх в'язнів у приміщеннях, склепіння яких були влаштовані з таким розрахунком, аби найменший шерхіт по спеціальних ходах долинав до зробленого у формі вуха отвору в підлозі або стіні тайника, де Діонісій підслуховував їхні розмови. Ця система слухових ходів отримала назву діонісієвого вуха. , розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.

— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.

— Ручуся! — відповів Бонасьє.

— І ви вважаєте, що ваша дружина…

— Повернулася до Дувру.

— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?

— Я цього певен.

— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?

— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…

— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.

— Тож кардинал буде з мене задоволений?

— Безперечно.

— Великий кардинал!

— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?

— Здається, ні.

— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?

— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.

— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.

— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.

— І все-таки, — вів далі незнайомець у плащі, — ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…

— А мене?

— А вас кардинал зробив би дворянином…

— Він сказав вам про це?

— Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.

— О, — мовив Бонасьє, — моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.

— Дурень! — прошепотіла пані Бонасьє.

— Тихше! — повторив Д'Артаньян, стискаючи її руку.

— Як це — не пізно? — спитав незнайомець у плащі.

— Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.

— Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.

Незнайомець вийшов.

— Мерзотник! — сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.

— Тихше! — знову повторив Д'Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.

Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.

— О Боже! — вигукнула пані Бонасьє. — Він сполошить увесь квартал.

Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.

— А тепер рушайте й ви, — сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом. — Будьте хоробрим, а надто — завбачливим. Пам'ятайте: віднині ви належите королеві.