Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Не давали путівку в життя Зорінському методу ні Центральна комісія з викидів, ні головний інститут з безпеки робіт у вугледобувній промисловості МакНДІ, ні Держгірничотехнагляд.

І тоді керівництво Інституту геотехнічної механіки Академії наук України «винесло» метод Зоріна на Всесоюзну нараду з вугільної промисловості, що відбулася в Донецьку 1972 року під керівництвом заступника міністра Графова. Це була велика нарада з трьохсот чоловік — людей, для яких ціна на вугілля вимірювалася не лише фінансовими витратами, а також людськими життями. І тому слухали Зоріна уважно. А коли дійшла черга до прийняття рішення, то за впровадження методу у виробництво проголосувати тільки двоє — він, Зорін, та його науковий батько Абрамов. Навіть директор ІГТМ Поляков, котрий на словах їм сприяв, утримався.

Удар був однаково жорстокий і несправедливий. Зорін, який у студенські літа займався боксом, відчув себе у довгому, на кілька тижнів, нокауті. Та найгірше — йому не ходілося виходити з того нокауту. Байдужими стали втрата часу, дні і ночі, проведені в найнебезпечніших вибоях шахт, поневіряння по готелях і тряска в автобусах.

І все ж на зміну запамороченню приходила ясність думки. Він ніби перебував тривалий час у стані клінічної смерті і тепер знову повертався до життя. З тим прийшла здатність озирнутись назад та відповісти на запитання: навіщо? Навіщо він, ризикуючи життям (і дуже часто), відмовляючись від сімейного затишку, занедбуючи виховання дочок, втягнувся в гру, шанси на виграш у якій були мізерними? Чи не тому, що виграшем була істина?

Та істина мала два плани: перший — її мусив був побачити і збагнути сам він, другий — зрозуміти всі причетні до проблеми. Зорін не думав тоді про славу першовідкривача, його гнітила тільки доля методу, який міг би зберегти людські життя — багато життів. У несприйнятті його іншими він побачив дивовижну несправедливість. І саме це — усвідомлення несправедливості — підняло його з «нокауту». З'явилася злість, а з нею прийшла й воля. В ньому відбулася регенерація свідомості. Скоро він став «бійцем» і навіть заходився втішати Абрамова, котрий після тієї наради аж постарів.

Прийшла думка переконувати не всіх одразу, а по черзі. І почали вони з того, хто міг дати «добро» на перевірку методу в шахті — начальника Держгірничотехнагляду Нирцева…

Потім, стоячи за комбайном, Зорін потерпав не тільки за успіх експерименту, а також за долю Нирцева: якби сталося щось лихе, не всидів би у своєму кріслі і цей керівник республіканського рівня, який довірився їм з Абрамовим.

А причини для потерпання були. Одна справа теоретичні викладки, інша, коли на власні очі бачиш, як починається викид: викидонебезпечна порода, щойно її торкалися ріжучі диски комбайна, починала саморуйнуватись. Чулося гудіння, потріскування, хиже шипіння газу, що виділявся з породи. В такі хвилини хотілося дременути подалі від вибою. Згодом керований ним комбайн пройде десятки таких місць, але перша зустріч з викидом, який не стався, запам’ятається назавжди.

Не менш важливим було затягти на місце експерименту тих, від кого залежала доля методу: залишиться він у науковому звіті, а чи його буде впроваджено у виробництво.

Завдячуючи Абрамову й Полякову пощастило створити міжвідомчу комісію, яку очолив професор Ніколін [24] [24] Ніколін Віктор Гнатович — доктор технічних наук, лауреат Державної премії України, завідуючий відділом викидів порід, вугілля та газу МакНДІ; відомий вчений в галузі викидів вугілля, газу й породи. — постійний опонент розробок Зоріна. Вісімнадцятеро членів комісії спустились у вибій і доскіпливо й суворо стежили за проходкою.

Зорін пам’ятав, з якою тривогою ті люди спостерігали момент, коли почала кришитись і сипатись порода, коли гуркіт комбайна стало заглушувати шипіння газу. Всі вони знали про викиди не тільки з теорії, а також з шахтарських смертей. Але щоб викид розряджався, гасився швидкістю проходки комбайна — такого вони не могли собі уявити. Не один з них, напевне, міркував, спостерігаючи за діями Зоріна: «Цей чоловік ні в гріш не ставить власне життя. Але чого я мушу ризикувати?!»

І все ж демонстрація роботи методу розвіяла побоювання комісії. Піднявшись на-гора, члени її обмінювались думками, підписували протокол. Не виявилося поміж них тільки одного — Ніколіна. А без його підпису протокол був недійсний. Та, як з’ясувалося, всі шість примірників протоколу були вже ним підписані.