Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

«Ну, не було, не було в мене нічого такого, що накликало б таке покарання!»

«Не було? — озвався голос Абрамова. — А оті хлопці — геологи, чий метод прогнозу ти зарубав на вченій раді?»

«Та вони дали собі раду, ті хлопці…»

«Дали, але гріх на тобі зостався. Ти тоді забув, як по тобі колись топтались».

«Каюсь. Але слід урахувати й те, що впродовж усього життя через поневіряння, постійне ризикування здоров'ям і життям, ціною відмови від особистого щастя я йшов, карабкався, повз на череві до цього відкриття. І ось, коли залишилося тільки поставити крапку…»

Коли Зорін, бувало, казав про свої поневіряння дружині — Валентині Борисівні, кандидату технічних наук, вона йому на те відповідала:

— Ти завжди робив те, що хотів робити. Отож невідомо, чого в твоїх діях більше — ентузіазму чи егоїзму. Он доньки фактично ростуть без батька.

Тим часом до літака з Кишинева, який зупинився біля споруди аеровокзалу, під’їхав трап. Майже одночасно пролунало оголошення про те, що починається посадка на рейс до Москви.

ТУ-134 набирав висоту поволі. Зорін сидів біля вікна; внизу, скільки ока, — біле снігове покривало. Тільки чорні клуби диму, що їх видихали велетенські димарі заводів, порушували білу одноманітність внизу. З висотою змінювався й тиск. Зорін заплющив очі і в нього з’явилося таке ж відчуття, яке бувало, коли кліть спускалася на все глибші і глибші горизонти — шипіння, а потім потріскування в вухах. Тільки там барабанні перетинки реагували на надмірний тиск, а тут — на його недостатність. Водночас серце почало часто-часто битись, як після доброї порції міцного чаю. За багато років він уже знав, що чиясь невидима рука ось-ось почне його заспокоювати. Але заспокоювати в дивний спосіб — обмежуватиме не частоту, а силу ударів, від чого серце стане схожим на зацьковане звірятко, що опинилось у пастці; та пастка дедалі стискатиметься, обмежуватиме рухи «звірятка», аж поки воно не заціпеніє.

Таке вже було. А наживав він собі цю хворобу впродовж півроку, коли перевіряв у небезпечних за викидами місцях свій метод. Власне, хвороба виникла, як наслідок внутрішньої боротьби між почуттям небезпеки (часто тваринним жахом) і волі, котра садила його на «ланцюг» біля вибою, що будь-якої миті міг вибухнути десятками тонн вугілля. Кожного разу спостерігаючи, як під фрезою комбайна починало лущитись і обсипатись, він згадував сині, скарлючені трупи шахтарів, що їх після нещастя виносили на поверхню. От тоді все й почалося. Воля виявилася сильнішою від страху, але чого це коштувало?

Тепер він забув і про секцію з геології, геохімії, геофізики та гірничих наук АН СРСР, куди поспішав, і про справу всього творчого життя, та став дослухатись до калатання з лівого боку грудей, очікувати чорного заспокоювача. Але той не квапився, хоч і був десь близько. Серце вже відчувало його руку, і рука торкнулася серця, проте стискати не стала.

У підземелля Зоріна тягнула якась невідома сила; його вабили морок і тепло шахти — температура на глибинах 1000–1200 м тут сягала сорока градусів. Він любив торкнутися долонею породи чи вугілля та перенестись думкою на мить у ті далекі часи, коли вугілля було буйним лісом, а порода — глиною чи піском. Колекція Зоріна налічувала чимало решток скам'янілих шматків деревини, відбитків на породі папороті, хвощів, риб, молюсків. Кожна така знахідка мала історію, і він був одним з небагатьох, хто міг простежити перебіг подій від моменту знахідки до того часу, коли скам'янілість була ще живою. І тоді в тиші підземелля йому вчувався шелест пальмоподібного листя гігантських кордаїдів, а в капанні шахтної води — булькання газу на древньому болоті. В такі хвилини йому здавалось, що ось-зараз промінь світильника впаде на два випуклих «люстерка» — очей стегоцефала — велетенської амфібії, що мешкала в тому далекому світі… Він мав здатність переноситись подумки із цвинтаря карбонового часу — сьогодення до його буяння і вмить повернутись назад та замислитись над долею людини як історичного виду. Часом Зоріну здавалося, що він виходець не з людського, а з того далекого світу, і тоді він вростав у тишу, сутність його розчинялась у просторі шахтних виробок; в нього з’являлося відчуття, яке буває, мабуть, у плода в лоні матері. Відчуття нірвани стало для нього потребою і він не проминав нагоди, щоб зайвий раз не спуститись у шахту. Те, що для інших було обов’язком, для нього ставало приємною зустріччю.

Та водночас він пам’ятав і про примхливість шахтного домового. Той не пробачав легковажності, а ще був дуже скупий на відкриття таємниць. Але йому — Зоріну він таки довірив одну з них. Проте донести її до загалу виявилося значно складніше, аніж здобути. Науковці і виробничники не могли втямити, чому комбайновий спосіб видобутку в небезпечних за викидами місцях може стати безпечнішим від вибухового. Адже вибухівкою масив трусили і таким чином викиди провокували заздалегідь.