Віктор Савченко - Я ще повернусь

«Життєва філософія? — свобода від тілесних страждань і душевних тривог!» Старина Епікур мав рацію, сказавши це», — було написано на підвіконні карлючкуватим почерком. Заболотний іронічно скривив губи. «Цей тип, що писав, мабуть, завалив сесію або одержав погане призначення…» Здалося раптом, що то його почерк. Але ж ні, він ніколи не писав фіолетовим чорнилом.

До інституту прийшов за звичкою, механічно.

Куліш здивовано витріщився:

— Чому так пізно?

Та він зміряв його холодним поглядом, ніби кинув за комір шматок криги, і в того зникло бажання розмовляти.

Заболотний дивився у вікно. Була середина березня, на вулиці лежав сірий, утрамбований сніг. Місцями він розтанув, оголивши клаптики бруку.

Через якийсь час Куліш знову спробував розпочати розмову.

— А знаєш, бакалавре, дисертацію шефа здано машиністці до друку. В другому варіанті. Й у відрядження Ковальський їздив з приводу своєї, дисертації.

Заболотний не відповів, навіть не змінився в обличчі. Тільки глипнув на Куліша спідлоба і, зіщулившись, вийшов.

«Свобода від тілесних страждань і душевних тривог».

Минула весна. Кожного ранку Заболотний ретельно голив сизі щоки, застеляв ліжко і йшов блукати по місту. Іноді заходив у кафе випити склянку кави, але цей напій мало розбуркував мозок, котрий наче стисся, як стискаються тіла від холоду. «Як сталося, що я опинився в цьому місті? Чому саме сюди приїхав із невеличкого містечка вступати до вузу?» Мабуть, тому, що саме в цьому наддніпрянському місті була вперше вражена його дитяча уява, коли він хлопчиком-п'ятикласником угледів на просторому плесі човна з туго напнутим білим трикутником, йому здавалося, що то сам вітер, запряжений у полотнище, намагається вихопити з води колиску з людиною, але замало сили й він тільки волочить її по хвилях… Йому так хотілося тоді, щоб вітрюган відірвав човна від води й поніс до хмар. І коли човен по кіль вистрибував із піни, він дивився з надією, ладен був сам стати вітром і впрягтись у ту білу упряж… Та вітрильник, понуртувавши коло берега, перетнув плесо й зник за зеленими острівцями, як казкова істота, тільки залишив у хлоп'ячій душі блакитно-білу мрію, чисту, як дніпрова вода, як те полотнище… Другого дня вони з бабусею покинули тітку, в котрої гостювали, й поїхали додому. Але навіть там, у рідному містечку, де ніколи не було річки, марилося баченим — і листок у калюжі, й хмаринка на обрії оберталися на вітрильник. Напевне, тому й сидить зараз у парку над Дніпром, під кущем жовтої акації.

Почав накрапати дощ. Заболотний, не поспішаючи, йшов до гуртожитку. Йому було приємно відчувати прохолодні краплини, що розбивались об ніс, щоки, лоб. Захотілося вимокнути під дощем, як цього прагне людина, яку довго мучила спрага.

По важких роздумах він вирішив нарешті вернутися до Віти. Цього ж вечора піде до неї —либонь, не прожене…

…Дощ ущух, але туман чорною піною огортав будинки, дерева, людей. Світло ліхтарів струмилося пласкими жмутками, заломлювалось і зникало у вологому повітрі. На перехресті нерухомо стояв міліціонер у сірій плащ-накидці, а поряд, на зупинці, куди не сягало світло, кілька постатей чекали трамвая. Заболотний не помічав туману. Він зупинився під деревом, із якого капало навіть при легкому подихові вітру, прикипів поглядом до зупинки. Напружився, боячись проминути хоча б одну постать. Годинник на розі показував пів на одинадцяту. «Чому її немає? Якщо пішла на восьму в кіно, то вже пора…. З часу нашої останньої зустрічі минуло місяців чотири. Сумних чотири місяці. В перші дні по розлученні вона якось приходила в гуртожиток, прохала повернутись. Казала, що ніколи не дорікатиме роботою. Питала, чи не набридло в гуртожитку… Я скажу тобі сьогодні, що мені набридло прати сорочки, вистоювати черги в їдальні. Набридло бути без тебе!» Він хотів сказати їй це сьогодні, бо сумнів кожної хвилини міг заповзти в мозок холодним полозом — ворушити минуле. «Якою ж я був твариною! Забрав колись у голову, що моє покликання наука, й віддавав їй усе». В уяві спливли перші місяці після одруження. Він приходив з інституту; Віта, одягши старенького халатика, метушилась у незвичній ролі молодої дружини, збираючи до столу, а він крадькома милувався її струн-кою постаттю. Його руки знову відчули той дотик до прохолодного тіла. Здавалось, у ранкових сутінках на ньому, як на мармурі, повинна з'явитись роса… Хотілося стиснути той живий мармур, що поблискував на тлі білого покривала, котре сповзло і лежало зібгане поряд.