Михайло Коцюбинський - Тіні забутих предків

Вони прохали у бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати…

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку…

Полонинко, верховинко, чим-єсь так згорділа, чи не тими овечками, що-сь тільки уздріла?

- Гісь! Гісь! - підганяє ззаду вівчар. Вівці ліниво зги нають коліна, тремтять на тонких ніжках і трусять вовну.- Гісь! Гісь!..- Голі морди, з старечим виразом зануди, одкривають слиняві губи, щоб поскаржитись бозна-кому. «Бе-е… Ме-е…» Два вівчарі ведуть перед.

Червоні гачі мірно розтинають повітря, од руху киває на ході за кресанею квітка.- Бир-бир!..- Вівчарки нюхають вітер і одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють пухнаті хребти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє отара.- Птруа… птруа!..- Горляний поклик все навертає крайніх в отару, тримає повідь у берегах. Гори голубіють навколо, як море, вітер громадить на небі хмари. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок.- Бир! Бир!..-

Стелить отарі під ноги полонина свій килим, а вона накриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь… Бе-е… Ме-е!.. Хрусь-хрусь…

Тіні од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з місця на місце. Ходять, здається, гори, як вали в морі, і тільки далекі непорушно голубіють на місці. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в ній, запалило трави зеленим вогнем, за вівчарями ідуть довгі їх тіні.- Птруа… Птруа!..- Хрум-хрусь… хрусь- хрусь… Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м'яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні.

Дз-з…- тонко співає він в одколоту скалку, докучно бринить, як муха.

Дз-з…- обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: «Чому ти ся бай не жениш, високий

Бескиде?» - «Бо зелена полонинка за мене не піде»,- сумно зітхає

Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай.

Холодний вітер розправля крила і б'є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б'є…

Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить біль нестерпучий, плаче самотній сум… Дз-з… дзи-и… Невгавуче, безперестанку. Висотує жили і крає ножем по серці. Хтів би не слухать, але не можна, хтів би втекти - та де? - Гісь-гісь!.. А ти куди?..

Шляг би ті трафив! Бир-бир!.. Мурко!..- Але Мурко вже навертає.

Обганяє вівцю, вітер настовбурчив на ньому шерсть, а він зловив вже зубами за карк вівцю і кинув в отару. Дз-зи-и… Дз зі-і… Так зуби болять одноманітним і нестерпучим болем. Зці пив би зуби й замовк.

Боли. Дзичи, пек ті та цур! Що воно плаче? Віддай, се «той», бодай скаменів!.. Отак, здається, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав… Бо вже не годен… Дз-зи-и… Дзі-у-у!.. Йой!..

Іван виймає флояру і дме у неї що має сили, але «той», навіжений, сильніший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кінь, б'є копитами трави і розмечує гривою згуки флояри. А Чорногора, мов відьма, блима за ним більмом - сніговим полем з-під чорних розпатланих кіс, і лякає. Дзи-и… Дзі-у-у!..

Закотилися вівці в долинку, і тут тихіше.

На сірому небі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. Озерце в небі виступа з бе регів і вже широко розлило води. Заголубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця.

Іван дивиться вниз. Там десь, між горами, де люди, по зеленій отаві походжають білі ноги Марічки. Її очі звернені десь на полонину.

Чи співає свої співанки? А може, справді порозсівала по горах, вони зійшли квітами, а Марічка замовкла?

Он як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти…- згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню.

- Птруа… птруа…- Сонце пече. Робиться душно. Котять- ся вівці, пирхають на бігу, кривлять старечі губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собі свіжі ба-бельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють хребти, як в озері хвильки… Бе-е… Ме-е.., а собаки усе тримають отару у берегах.