Михайло Коцюбинський - Тіні забутих предків

Часом била на полонині плова. Святий Ілля воювавсь з тими - цур

їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці - свят єси, господи! - що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів'єся туди-сюди - та й шусть під камінь… Він, щез би, глумиться богові, підставляє свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до нитки…

У петрівку упали зими - і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг.

Тоді розчахнулось багато овечок…

Зрідка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:

- Що чути селом?

І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова

Ілена померла.

Потому всі разом пили за здоров'я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в мирності знову спускались в долини.

Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без

«челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.

Іван, перше ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого:

- Мико!.. Ходи д' мені, браччіку!..

- Почекай, браччіку Йва, я зараз,- гукав до стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана його співанка:

Чорногора хліб не родить, Не родить пшеницю, Викохує вівчариків, Сирок і жентицю…

Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці»,- говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.

Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:

- Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш…

З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка. В долинах дрімали гори.

- Відай, ростуть,- кидав наче до себе Іван.

- Хто?

- Гори.

- Перше росли, тепер перестали…

Микола мовкне, але потім додає стиха:

- 3 первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» - запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От виучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини - не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього - та й каже: «Я бих туди пронир».- «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. «Більше нема?» - «Нема». Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. «Плюй!» - радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять.

Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори рости…

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.

- Кажи, браччіку, далі,- просить Іван, а Микола знов починає:

- Арідник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі - мудрощі, штудерація всяка,- то все від нього, від сотони. Де що лиш є - віз, кінь, музика, млин або хата,- все вигадав він… А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…

Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знає, чого він. «Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…

Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили…

Занедужав Микола - і Іван замість нього пильнує ватри. Проти вогню, на лаві, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють тіні од бербениць, постогнує хорий. В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгорі, під дах, і вилітає крізь гонти. Часом нечистий дихне у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван встромлює очі в живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не вберіг! Весела грань сміється до Івана з-під важкого накладу і раптом чезне. Перед очима пливуть вже зелені плями, розпливаються у царинки, у смерековий ліс. По царинці ступають білі ноги Марічки. Вона кида в поліг граблі і простягає до нього руки. І у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м'яке тіло