Григорий Тютюнник - Вир

На самому дні скрині Северин знайшов Оксенові галіфе з голубими кантами, хромові чоботи і обережно обсипану нафталіном сиву смушеву шапку. Не соромлячись ні жінки, ні дітей, став скидати із себе старий одяг і приміряти новий. Чоботи були великі, але він відразу ж утішився: «Перешию». Галіфе, правда, трохи довгуваті. Але то не біда. Можна підкоротити. Зате шапка просто чудо. Як інеєм прибита, так і грала проти сонця, так і виблискувала, і коли Северин одяг її та підійшов до почепленого на стіні дзеркала і зазирнув у нього, то, їй-право, сам себе не пізнав. На нього дивився якийсь чужий парубок з такими розбійницькими очима, що в Северина аж під ложечкою похололо. Шапка сиділа на голові сатаною, набакир, а з-під неї білі кучері, як соснова стружка з-під фуганка. Ще б десь дістати вишиту сорочку, і тоді хай хто заїкнеться, що Северин не козацького роду, так він і в'язи позвертае, щоб ішов уперед, а бачив назад.

Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистів, порипів чобітьми, узяв гвинтівку на плече:

— Ну, одежинку здобули, а тепер візьмемо ще жінку! Топай вперед, чого соромишся? Чи свою мироносицю під батоги боїшся класти?

Він грубо схопив Олену за плече і штовхнув до дверей. Вона вдарилася лобом об одвірок, тихо застогнала. ,. Потім підійшла до дітей, мовчазна, сувора, і, нагнувшись, поцілувала дівчинку в лобик, а Сергійка погладила по голівці, зняла фотографію Оксена, протерла рукавом і глянула на нього: він дивився на неї чорними очима з-під будьонівки і наче питав: «Тяжко тобі?» — «Тяжко, Оксеночку, дуже тяжко. Не знаю, чи й витримаю». — «А ти вір у наше щастя і витримаєш». — «Та вже зі всіх сил старатимуся. Кріпитимусь».

Вона вішає фото на гвіздочок і виходить із хати. Услід б'є дитячий крик, тягне з-під ніг землю. У хліві мукає корова, курчата біжать за нею аж до воріт, лізуть попід ноги.

За хвірткою Северина чекають останні братчики і, коли він виходить із двору, не пізнають його, такий він приодягнений та бравий.

— Пане староств! — клацає він закаблуками і підносить долоню до смушевої шапки. — Одна активістка вже приляпала на праведний суд.

Тадик зміряє її швидким поглядом і мовчки йде вперед, викидаючи перед собою трость із набалдашником. Зустрічають діда Інокешу. Він стоїть у сірячині, сильний і страшний. Бородища розпущена, грива сивого волосся кільцюється по спині, під кущуватими бровами хтось роздуває горна.

— Знайшлася ниточка від клубочка, та мірочка потім буде, — кричить він і своєю масивною фігурою заступає стежку. 'Від Гамалії пахне дубом і пізньою осінню.

— Хто це? — питає Тадик.

— Батько Оксена Гамалії.

— Он як! Треба і його захопити з собою.

— А що толку? Він у нас трохи теє... ніби як блекоти об'ївся. Молитви шепоче, церковні пісні співає.

— Треба мати на увазі і записати до церковного хору. Ану ж, діду, заспівайте що-небудь церковне, помоліться за нас. Ми йдемо вершити великий суд.

Дід підносить угору грушевий костур. Розкривши бородату пащу, реве з такою силою, що в його здоровенних грудях гуде, як у дзвоні:

— Пощезнете! Всі пощезнете, яко дим. Прилетить пташка і в голову клюне. Не скажете «ох», як посиплеться горох.

Олена розуміла натяки старого. Поліцаї стояли, вирячившись на старого. Тадик махнув рукою. Гі відтурив старого із стежки, звільнивши шлях-язи) рости. Інокеша не вгавав. Борода його і падлись, і страшно ревла горлянка:

— Відміряється і воздається! Як стадо овець, курдюками затрусите, паршивці! Ходили по болотах, а тепер на сухеньке вернулися? Пощезнете всі! Пощезнете, яко дим!

Старий ще довго сварився і лютував на стежці, і бородища його зміїлася на грудях. Люди заспокоювали його з-за тинів, радили скоріше піхтурити далі, але дід на те не звертав уваги. Розгніваний, лютий і страшний, усе розмахував руками і бив палицею об землю. Хома Підситочок усовіщав його:

— Господоньку святий та й ти, божа матінко! Що-бо ти глаголиш, Інокешко! Смертонька за тобою стежечкою біжить, а ти її дратуваньчиком торкаєш? Хай їм тямиться. Пішли собі, хай ідуть. А ти чолом віддай гарненько та й зверни набік...

— А-а, — ревів на нього Інокентій. — Смиренний. Язиком два боки лижеш? І ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою.

І вже ніхто не міг зупинити діда. Він пішов далі, лихий і невмолимий, та все нахвалявся йдучи.

Із Вихорового двору взялу одну Юлю. За Уляну та старого Йоньку заступився Северин, посилаючись на те, що їхній син Тимко колись перетримував його в тяжку хвилину.