Григорий Тютюнник - Вир

Гошка плигнув перший і заходився молотити по головах. Андрій Джмелик виплигував із гумовою палицею, як японський самурай із мечем. Хтось лигнув його так, що він зарився у пісок. «Хто б'є власть?» — кричав він між чиїмись рудими чоботами. «О божеі» — кричали жінки. Чоловіки тільки сопли і садили кулаками, як гирями.

Павло Гречаний, у подертій сорочці і з розбитою бровою, гатив розкуркулених направо й наліво, косився буряковим оком на здоровенного Гошку, що маячив, як скеля в морі: «Ага, так тобі в поліцію захотілося, приблудо. Я ж тобі дам» — і хлипнув Гошку по в'язах. Той пішов боком, мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але тут йому шпурнули межи очі піском. Він заревів, почав протирати очі, і ту» йому тая ввернули, що вискочили червоні соплі. Иоиька, якого Северин Джмелик потяг по спині, латав крівцею пісок під тином.

— А що, Ионько, дали землі? — закричав Павло Гречаний, пробігаючи повз нього з кілком в руках.

— Людочки! Людочки! — верещав хлібороб-соб-ственник уже зовсім без штанів.

Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок. За одну мить майдан опустів, залишились тільки староста з поліцією.

Гошка постраждав найбільше, хоч бився, як леопард. Він стояв увесь подряпаний і хлюскав носом, галіфе порвані, від сорочки одне рам'я. Тодось в пилюці, ніби тільки що викинуло із соломотряса, сидів під тином.

Андрій крутив головою, а говорити не міг: йому звернули щелепу. Северин пускав по вітру білі кучері, усміхався — він був не пошкоджений. Німці в захопленні мацали залізні мускули Гошки, той форкав носом, як лошак після пробігу, і просив шнапсу.

Комендант похвалив роботу поліції і наказав каптенармусу, щоб почастував обідом.

Гладіатори виполоскали розквашені пики в смердючій бочці з дощівкою і пішли в шкільний сосняк, де їм було дозволено чекати дальших наказів.

Незабаром Андрій приніс у пазусі чотири шматки хліба, три банки німецьких консервів і котелок шнап"-су. Склянок не було — дудлили з кришки.

Перший тост виголосив представник військової влади Гошка:

— Яз їх, крокодилів, наспускаю ременів. Они мені іщо розплатяться за галіфе.

Андрія напували гуртом. Гошка розщіпдював ножем щелепи, Северин наливав шнапс.

Тодось, сп'янівши, роздавав князівства:

— Андрію! Бери Данелевщину і будуй гуральню, Гошко, забирай ліси і пасовиська, відкривай кінний завод.

— Що мені завод? Краще бардачок... Де моя молодая жизнь? Аі?

Він гупав себе у груди, і на очах кипіли сльози.

Сезерин курив, неуважно слухаючи п'яний лемент. Задимлені шнапсом очі були тоскні, як у здихаючого теляти.

Родове кубло Шамраїв стало множитися і обживати степовий край віддавна. Шамраїв наплодилося чимало. Терлися вони і по Києву, і по Петербургу, а тут —-шарах — революція розігнала їх, розполохала. Утримався лише Купріян Шамрай, і то через те, що в червоній кінноті служив. Повернувшись з громадянської війни, заселив усім виводком родинне дворище, на руїнах прадідівських палаців одбухав будиночок на вісім кімнат і, одержавши від Радянської влади земельний наділ, заходився господарювати. Хліборобство йшло добре: на двох косарках сиділи наймити, які працювали за шматок хліба, а не за гроші, бо прибуток від господарства лягав грошенятами в дубові скрині, до того ж Купріян кумекав, що машини приносять більше користі, ніж живі руки, і не марнував часу та запроваджував у своєму господарстві цих машин якомога більше.

Прибутки від господарювання настільки зросли, що Купріян став схожим на доброго фермера, і в двадцять дев'ятому році його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими і високими вікнами будинку поміж березами виблискував сніг, а із обкурених цегляних димарів у порцелянове небо підіймався дим. Біля обмерзлого студня, димлячи парою, на всі груди іржали відгодовані огирі, і те гоготіння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким відгомоном. Коні цокотіли копитами по льоду, мережали щилами сніг, ганяли по дворищу, кевкали селезінкою і, повитягавши шиї, трубили радісну весну сво'єму господареві.

Це кінське іржання веселило його дух, і за чаєм він думав, що Вірненькому треба придбати збрую і перевести до нового станка, бо це виїзний кінь, а Пекельного карати, бо він лінько і хитрун. Тут же, за чаєм, він викликав конюха і наказав набрати з мішка цукру та почастувати улюблених коней.

Чаювати Купріян любив сам у своєму кабінеті, куди не мав права ніхто заходити, крім нього. В цій теплій, затишній кімнаті з двома гратчастими вікнами, що виходили в сад, з маленьким горіховим бюрком і килимами, шаблями, мисливськими ножами і шкіряним диваном він любив побути на самоті, щоб помізкувати: як вести господарство, а іноді й просто подрімати біля теплого каміна.