Григорий Тютюнник - Вир

— Чуєш? Похідну грають, — жахно запитав він. — Тра-та-та-там, трам-та-та-там, — тихо заспівав він, і лице його зробилось натхненним.

Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але ніякої музики не чула, проте чим довше вслухалася, підкоряючись його волі, тим більше вірила в те, що дійсно десь чується музика, і були такі секунди, що вона ніби дійсно чула її, але відразу ж після такої хвилі, коли вона знову поверталася до дійсності, звуків уже не було. Так продовжувалося хвилину-другу.

— Ти мене боїшся? — запитав він.

— Раніше боялася, а тепер ні.

— Тоді перенеси мене звідси, бо мене хотять убити.

— Хто? — жахнулася Орися.

— Вони, — і він показав у темний кут. — Але я не дамся. Не дамся.

Лице його зробилося лютим, очі горіли, в них стояв маленький чорний чоловічок і розмахував головешкою, вихопленою з багаття.

Огоньков спустив із лави ноги і потяг Орисю за собою.

— Ох, рознещасний ти мій друже, — проговорив хтось зовсім близько, і Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в одній білизні підійшов до лави.

— Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дівчино, іди спати. Я біля нього посторожую.

Але Орися нікуди не пішла, а стояла, боса, в одній сорочці, і не зводила очей з Огонькова, від якого так пашіло жаром, що вона відчувала той пал на своєму обличчі, і їй щохвилі робилося жаркіше. Раптом Огоньков схопився, став борсатися, кричав, просився, щоб його пустили додому, нахвалявся, хрипів грудьми.

— Ну, пустіть же мене додому. Де мій вещмішок? Де? — метався він, вириваючись із рук бійців. У нього був такий страшний прилив сил, що Чумаченко вже не міг його втримати і йому допомагало ще двоє бійців.

Раптом усе стихло і чийсь голос сказав;

— Готовий.

І знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося: загримали двері, заходили бійці, і мати вивела Орисю надвір, посадовила на лавці під вербою. Мимо Орисі бігали бійці, носили якісь клунки, мішки, ящики, хтось дзенькнув лопатою, і один із червоноармійців, з вигляду старший, сказав:

— Отут за хатою і вириємо.

Вони пішли в хату, винесли звідти щось довге, замотане в шинелю. Прийшла мати, взяла Орисю за руку і сказала:

— Ходім.

За хатою, між кущами шипшини, стояли в кружок бійці. Вони підняли вгору гвинтівки, тричі вистрілили, і ці постріли привели Орисю до тями. Вона пізнала матір, яка дивилася на Орисю так, ніби побачила її вперше після довгих років розлуки. Цей погляд дивував Орисю, і вона ніяк не могла зрозуміти, що він означає; пізнала Чумаченка, що стояв поряд з Доро-шем, блідий і нахмурений. Орися глянула на свіжу могилу і все зрозуміла, але плакати' не могла, а тільки тіпалася, як у пропасниці, і загорталася в платок. Зненацька прибіг боєць, щось крикнув. Всі сполошилися, і за хвилю двір опустів. Останнім відходив Чу-маченко. Шдтягнутий, обвішаний гранатами, суворий і непокірний, він взяв Орисю за руки і сказав у затуманені очі:

— Учись, дівчино, із зціпленими зубами жити. Відходимо ми, — і широкими кроками, притримуючи рукою автомат на грудях, побіг до машини, що вже виїжджала з двору.

Всю ніч бійці їхали на схід. На світанку зупинили машину в охтирських лісах. Микита Чугай поправив на грудях автомат і крикнув до бійців:

— Тягніть його сюди.

Карпові розв'язали руки і прикладами зсадили на землю. Жовті піски зеленилися світанком, хвоя набрякала соками, а справедливі серця гнівом.

— Поставте його під отією сосною. Карпа поставили, і він розминав зімлілі руки, рив ногами пісок, лице зробилося як яєчний жовток. Чугай навів автомат Карпові на груди і спитав:

— Ти знаєш, за що я тебе вбиваю?

Карпо гордо задрав стриж.ану голову:

— Бо мій рід — хазяї, а ти — гнида.

— Ні, Карпе, — відставив ногу Чугай і посміхнувся. — Бо ти світ чорниш, а я хочу, щоб на ньому було світло. Ти — зло, а зло треба вганяти в землю. І заплигав у руках автомат, і загоготіло в лісі. Бійці пішли до машини, а Чугай — до сосни, щоб глянути, як вмирає Карпо. Стояв Карпо біля стовбура зігнувшись і рив руками землю, а пісок темнів і набухав кров'ю з-під живота.

— Вривайся поглибше, щоб ніколи не встав із землі твій поганський рід, — сказав на прощання Чугай і поніс пісками важку ношу майбутніх боїв.

Тихими вересневими світанками господар, що виганяв худобу на пасовисько, прислухався, чи не гурко-.че де-небудь далі, чи не відходить фронт, чи не гонять назад германця. А фронт не відходив, навпаки — наближався. Гуркотіло на Миргород, на Гоголіво. Тоді пішло лівіше, лівіше та й зовсім затихло.