Григорий Тютюнник - Вир

Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:

— Ви Дорош?

— Я.

— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.

— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.

Дорощ закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:

— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.

Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.

Чумаченка залишив доглядати пораненого.

— Підемо одного дезертира брати.

Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.

— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?

— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.

— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :

— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.

Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.

Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було За-лужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.

Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.

А чого соловейко та й смутьон, не весьол?

А й повесил гааа-га-ла-овку-у,

Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...

Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна буб-лешниця.

«Так ось де твоє вовче пирствіе», —' набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.

— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?

Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.

Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:

Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня...

Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:

— Хто?

— Микита Чугай. На чарку прийшов.

— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?

— Воля твоя — ти хазяїн.

Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.

— Заходь, — глухо обізвалися знизу.

Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.

— Закрий двері.

Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.

— Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.

Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет «дігтяр» тримав на колінах, мацав очима

Мияйтин живіт. За його спиною стеяла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кро-воякадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. «Одначе обжився ти тут», — подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське' кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. «Чи не з кров'ю здирали з таких, як ми», — питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.