Григорий Тютюнник - Вир

— Дивись сюди, — обізвався Карпо, — цей шрам у мене від гепеушників, цей — по п'яному ділі, цей — від урків, цей, — він ворухнув губами на посмішку, — за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно застру-пився, — від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.

Галька вигнулась і перечмокала рубці.

— Ач, як уважає. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней постачав на все петлюрівське козацтво. Ти чого прийшов?

— Втік з армії.

— Ага, і тобі не захотілося за комісарів воювати? Ха-хаї Тоді друге діло. Галько, налий склянку.

Галька налила і піднесла гостеві. Микита випив, . утерся рукавом.

— Підходь ближче. Микита підійшов.

Карпо обвів зачарованими очима льох, блиснув зубами.

— Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може й ти поступиш у мою банду? Гуляй душа без кунтуша! Я та моїх два брати-соколи нав'єм вірьовок із чужих жил.

— Хіба й Андрій тут? — аж похололо всередині в Чугая.

— Аякже! Поїхав десь із Северином на хутори. То такі, що маху не дадуть. Піднеси, Галько, ще склянку.

Микита випив — і пішло по жилам сатанячим дзвонарм.

— Що притих, Вихторе! Ану рвони за міхи, щоб світ задимився. Галько, налий склянку. Микита закрутив головою:

— Е, ні, господиня частувала. Тепер нехай господар.

— Оце по-нашому, — гукнув Карпо. Кулемет поставив під стіну, налив склянку, хотів нести, зупинився, підозріло оглядаючи Микиту. —Обшукай, Галько.

Дівка підійшла до Микити, обмацала кожен рубчик.

— Нема нічого.

Карпо взяв склянку, рушив.

— Закусити захопи, не скупися, — попросив Микита.

Карпо вирвав із кільця кавалок ковбаси, пішов назустріч Микиті, простяглій обидві руки: Микита стур-нув уперед і лівою рукою потягся за склянкою, а праву непомітно відвів назад — хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив головою кирпичину, впав. З рота і носа запузирилася кров. Мимо шиї Микити просвистів ніж, врізався в дерев'яний зруб, забринчав костяною ручкою, виколихуючись у світлі лампи.

— Ах ти ж, лярва!

Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток —. і кулемет в руки:

— Хлопці! Сюди! Вихторе, тягни за вірьовку.

Сліпець метався, як на пожежі, розставивши руки, доки намацав те, що треба. В двері гримотіли черво-ноармійські приклади. Заскреготіло, звалилося. Вдарило свіжим духом. Бійці затупотіли вниз.

— В'яжіть.

Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвір. Сліпий Вихтір перелякано топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:

— То як мені, ще грати?

— Грай «Ой лопнув обруч...».

Микита стояв, купаючи груди в нічному раї, ви-хекував погріб і самогон. Обковувало його місячне срібло, як лицаря, і правда милувалася світом, а кривда корчилася у вірьовках, підшморгуючи червоні соплі.

— Галько, спали їх, ножами зріж! Зріж на мені пута, — вив Карпо, всмоктуючи тілом вірьовки, розгризаючи їх зубами.

— Закля'пуйте йому рота. Хай люди ще одну ніч посплять спокійно.

Чохов всунув Карпові пілотку в рот. І вони потягли його, виючого, лугами.

Орися прала до самісінької ночі і в хату не заходила. Потім повернулися бійці, гамірно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний, у свіжій білизні лежав на лаві. Його наворочали, і він заснув. Мати позакривала віконниці, засвітила каганець та поставила на столі. Бійці поснули не відразу. Виходили курити надвір, скрипіли дверима, каганець раз у раз блимав на столі. Згодом прийшов один боєць і сказав Дорошеві, що телефонний зв'язок з районом Опішня перерваний.

— Пильнуйте дорогу, — наказав Дорош.

— Єсть.

Боєць вийшов, і все поволі затихло. Чути тільки, як глибоко дихають бійці та щось присвистує і шуль-потить у грудях пораненого.

Орися спала з матір'ю в хатині, і крізь відхилені двері їй було видно синій морок, розкидані по соломі ноги бійців і нерухоме тіло пораненого, що лежав на лаві, покрите легеньким одіялом. В хаті було тихо, але Орисі весь час вчувалося якесь перешіптування, якісь таємні шерехи, чиєсь тяжке зітхання.

— Мамо, хтось під вікном ходить, — шепотіла вона.

— Хто там ходить? То тобі від нудьги. Спи. Орися закривала очі і намагалася заснути, але сон тікав, і якась тривога і недобре передчуття все більше і більше охоплювали її. «Усі сплять, і чого вони сплять? — сердилася вона, хоча і не могла довести, чому втомлені люди не повинні спати. — А я не можу. Треба трохи полежати з відкритими очима, тоді заснеш». Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навколо, ніби шукає когось. Вона схопилася і, переступаючи через ноги бійців, побігла до нього в одній сорочці, тримаючись рукою за пазуху. Побачивши її, уів поманив пальцем до себе, обличчя його стало змовницьким, а очі весело заблищали. Він схопив її за руку і так вп'явся своїми гарячими, твердими, як валізо, пальцями вище зап'ястка, що рука її стерпла.