Григорий Тютюнник - Вир

Його жарти нікого не смішили, і Орися, слухаючи їх, з гіркотою в голосі говорила:

— Тобі добре. Ти — один. Знявся та й пішов, а он Тимкові...

— А що Тимкові? — дивувався Марко. — За тобою жаліти, чи що? Та він не встигне ще за село вийти, як ти собі бронірованого підшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани.

— Щоб тобі язик відсохі Зовсім з глузду з'їхав, — лаялася Орися.

— Іди вже отам спати... — проганяв її Тимко.

— А ти?

— Я ще трохи з Марком погомоню.

— Недовго ж.

Не встигали товариші сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в одній сорочці, прямо з постелі, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка.

— Іди вже, — майже крізь сльози говорила вона. — Чуєш, десь літаки гудуть?

— Ну й хай гудуть, а ти спи.

— Страшно одній.

— Ач, яка нетерпляча, — вичитував Марко. — Хоч би мене посоромилася. Так «теличкою» і прибігла. Чи так закортіло?

— От сам оженишся, тоді й побачиш...

— Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що «взяв собі паняночку — в чистім полі земляночку», — приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.

Тимко та Орися вкладалися спати, часто навіть не вечеряючи.

В хаті була спекота, і вони спали в сінях на долівці, встеленій луговою травою і полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав біля притихлої Орисі, вона зараз же пригорталася до нього всім гарячим тілом, вмощувала свою голову в нього під рукою, розстилаючи по подушках м'які хвилі розпущених кіс. В такі хвилини рона мовчала, але він відчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається і от-от виб'є — з горла гарячу грудку. Часто він чув на своїх грудях і руках опіки від її мовчазних сліз, і вони розходилися йому по душі гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу ікону, дивилася на невиразний у темряві красивий профіль Тимка, нишком схлипувала:

— Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!

— А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в світі закрутилося...

— Як ж-жи-ить? — билася вона головою об Тимкові груди, кусаючи губи.

— Як люди житимуть, так і ти...

— Добре тобі говорити... Ти знявся та й пішов, а я одна в чужій хаті...

— Мені там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...

— Не дай божеі Що ти говориш? — жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцілунками.

І було в тих поцілунках стільки жіночої скорботи, стільки німого крику, що Тимкові робилося не по собі, він шукав кисет і виходив надвір курити.

В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сінях, як звичайно, а в хаті. Віконниці були відкриті, і місячне сяйво вигравало на білім рядні. В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун, за хатою стигла червнева тиша, і нічого не тривожило її, хіба далекий, ледве вловимий гул літаків, що тяжко погуркували в піднебессі. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, і чиясь тінь заступила вікно. Тимко встав, плутаючись ногами у зів'ялій траві, якою було заслано хату, пішов відкривати.

— Не відкривай, Тимку. Мало які тепер люди бродять ночами, — зашепотіла йому вслід Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворі. Тимко зашелестів ногами в сінях, взявся за засув:

— Хто там?

— Свої. Відкривай, — почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.

Тимко сміливо відкрив двері. У місячнім сяйві кроків за два від порога стояв якийсь чоловік.

— Пізнаєш? — запитав він, як тільки Тимко відкрив двері. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого.

— Джмелик?! Звідки ти?

— Закрий двері, щоб домашні не чули. Тил. ко прихилив двері. Джмелик взяв його за руку, повів за хату, в тінь. Стали під берестом у високому бур'янищі.

— Два слова тобі сказати хочу, — зашепотів Джмелик. — Мені б у тебе перебути кілька днів. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.

Він засміявся лукавим, приглушеним смішком, і смішок цей не сподобався Тимкові.

— Утік?

— Розбомбило нас по дорозі. Ну, ми — хто куди. Який же дурень добровільно піде з міліцією христосатися? Власті хоч і пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть...

— Тебе хтось бачив у селі? •

— Тільки мати. Це ж вона мені й сказала, що ти тепер на жонатому положенні в Параски Драчихи квартирантом живеш...

«Що ж. Хай перебуде кілька днів. Він мене від смерті врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невідомо, винен він чи ні? Може, й справді даремно хлопця тягають?» — роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлівець.