Григорий Тютюнник - Вир

— Як попаду, — сам обізветься, — сміється він. В цей час з воріт чується крик, у хлів вривається Орися: хустка на плечах, очі горять, граблі так і ходять ходором в руках.

— Геть! Геть! — кричить на неї Тимко і тягне за плечі, але вона виривається з його рук, цупить граблями Дениса по широкій спині.

— Ти його складав, це сіно, що розриваєш?! Складав, гицелю троянівський, бубнарю хуторянський?!

Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне її за ногу.

— Громадянко! Ми при виконанні службових обов'язків.

Вона дригає ногою, б'є Гната в груди, мов кішка, видирається на прикладок і турляє звідти отетерілого Дениса.

— А ти що тут робиш? — витріщається вона на Сергія і підступає до нього а граблями. Сергій ковтав язик і опам'ятовується вже на землі. Останнім із двору виходить Денис із пазухою курячих яєць.

Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця.

— Ну, спасибі, ніколи не забуду, — пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом.

— Ти йди куди-небудь подалі від наших місць, де тебе не знають.

— Не винен я, Тимку, даром страждаю...

— Винен чи не винен, а я тобі раджу прийти до Радянської влади і заявити про себе, бо як спіймають — гірше буде.

Тимко потихеньку відкрив двері, пройшовся поміж соняшниками до левад, вернувся назад.

— Іди сміливо. Немає нікого.

Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечі, пішов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік. «Через кладку пішов. Значить, на ох-тирські ліси помандрує».

Тимко постояв ще хвилину і тихою ходою пішов до хати, напетляв за собою темну мережу слідів по росистому спориші. За Ташанню в тихій замрії літньої ночі, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку, і цей далекий гул боляче нагадав Тимкові, що там, за отією місячною млою, гримить війна. Йому не хотілося йти в хату, і він присів на призьбі і, замріявшись, ставг дивитися в тиху літню ніч, що горнулася до нього по-дівочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотіла до нього прита-шанськими комишами, навіваючи далекі, здавалось, уже зовсім забуті спогади, схожі на уривки дитячих снів. Бачив він себе на зелених луках верхи на калиновій паличці, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та іншими пастушками біля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима білі, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пішла в шкоду, він біжить гречками і кричить: «А куди яс ти ото, ряба, пішла, щоб тобі повилазило!» Із-за Беєвої гори виповзає чорна, як ніч, хмара, суне понад жовтими стернями, і все навколо темніє, робиться страшним та непривітним. Пастушки з криком біжать під копи, і перші важкі краплі дощу ляскають по їхніх бриликах. Тимко, забившись під копу, заливається від сміху, дивлячись, як Марко осатаніло вистрибує на одній нозі і розмахує брилем, як п'яний кучер:

«Дощику, дощику, припусти, припусти

На бабині капусти, на дідові гроші,

Щоб були хорошії»

Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колінця, сорочечка руде волосся аж горить, а він усе як сюсюркало, під-порвана та мокра, скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.

«Куди ж воно поділося теє дитинство? — роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. — Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю».

«Спать підем, спать підемі» — кричав десь на степу перепел.

«Еге, тепер заснеш!»

Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:

— Через тебе совість продала. Владу одурила, о-ох... Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.

— Заспокойся. Адже все пройшло.

— Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?

Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:

— Не віддам я тебе. Не віддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. «Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй», — журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.

26 червня в Троянівці було одержано перші повістки з військкомату. Під цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрім Горобець, а з молодшого покоління — Денис Кошара, Сергій Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко і Марко Дудочка. Біля колгоспного двору — плач, крики, п'яні голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На підводах — торби з харчами, з яких пахне хлібом, щойно печеним на капустяному листі, цибулею, салом, пирогами і самогоном. У тих торбах — білизна полотняна, випрана та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цілована жінками та сестрами, в прощанні біля щік зігріта. Губи в неї тремтять