Григорий Тютюнник - Вир

Незважаючи на те, що обоє — і Тимко, і Орися — були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.

— Чого ти на мене так дивишся? — питав він, усміхаючись.

— Хто, я? Я нічого. Я просто так... — паленіла вона обличчям, ховаючи під довгі вії тугу своїх очей. — Прийшла ось глини надовбати, щоб припічок підмазати...

Тимко знову брався до роботи, а вона непомітно русалкувала над ним, пестила люблячим поглядом, слала на його обличчі голубінь своїх очей, вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчі коханого. Особливо подобалося їй, як при роботі чорним розкучерявленим заслоном падає Тимкові наперед його чуб і при кожному рухові тремтить смолистими кільцями, ніби хтось невидимий підкидає на руці смушок з молодого баранця. І Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботі, закидає його назад рвучким рухом голови, і цей рух вона особливо любила і милувалася ним, бо в такі хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не дає на себе накинути вуздечки. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого, але саме це і вабило її до нього, ота чоловіча незборима сила, якою він дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову поверталася до свого діла, але ненадовго.

Якось, коли він городив тин аж біля Ташані, на леваді, вона прибігла до нього заплакана і, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як хмелина на явір.

— Тимку, он коноплі... Ходім посидимо трішечки...

— Що це тобі в голову збрело?

— Скучила за тобою... Ніби вік не бачила. Вони йшли і сідали під коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.

— Хороше мені з тобою... А тобі?

Тимко випускав із рота блискавку зубів, гарячими долонями гладив її набухлі молодістю перса, що пружинили крізь кофточку.

— Всі ви, баби, кошачої породи: хто погладить, до того і йдете.

Проте, хоч Тимко і сміявся з Орисиних химер, він, сам того не помічаючи, теж хибував на них.

— Жінко, — часто звертався він до Орисі. — Піди принеси мені тютюну. Він лежить на карнизі.

Тютюну в нього було півкисета і вистачило б на два дні, але він заставляв Орисю принести тільки для того, що йому було дуже приємно сказати «жінко» і відчути, що біля нього е людина, яка робить йому дуже люб'язно дрібні послуги.

Деколи напосідали на нього страшні і нічим не виправдані підозри і ревнощі, особливо після того, як він якось зовсім випадково зустрів Орисю та Сергія. Після цієї зустрічі Тимко ходив похмурий, скупився на ласку і по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисі полютілі черкеські очі. Орися догадалася, що причиною гут Сергій, оббігала його десятою дорогою, а раз, зустрівшись з ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловіком, сказала навмисне грубо і голосно, щоб міг чути Тимко:

— Сядь вечором в кропиві під нашим тином та й послухаєш!

Тимко тоді всміхнувся на її слова і, видимо, був задоволений відповіддю.

Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, і любилися вони та кохалися, як голубів пара, та війна спекла їм серця, як чорною блискавкою, і почорніли вони за один день, обвуглились у невимовній людській скорботі.

Молода, весела, співуча Орися за ці кілька днів зробилася мовчазною, похмурою і нещасною, у всіх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася білою хусткою, то лице її видовжувалось, сині тіні під очима густішали, сухі очі блищали, а пухкі, пожадливі, соковиті губи морщилися в старечій скорботі. Тимко ще більше почорнів, дивився на всіх спідлоба, часто курив і цілими вечорами мовчки просиджував під хатою. Іноді до нього прямо після роботи чи то з косою, чи то з граблями забігав Марко.

— Мені смерті не страшно, — гомонів він, скручуючи й собі цигарку. — Руку, ногу відіб'є — кат його бери. А от як голову знесе — вважай, каліка на все життя. Хто ж тоді за такого заміж вийде?