Олесь Гончар - Людина і зброя

Він наказав негайно зібрати по всьому ешелону паспорти, а також всі інші цивільні документи і знести до нього в вагон.

Невдовзі перед комісаром просто на підлозі на розстеленій жерстині лежала величезна купа зданих паспортів, студентських матрикулів, посвідчень…

Курсанти іншої роти, з якою їхав комісар, обступивши його, непорозуміло ждали: що він робитиме з усіма цими їхніми документами?

- Всі поздавали?

- Всі.

Комісар деякий час сидів мовчки над купою їхніх документів. Потім взяв навмання чийсь паспорт, що лежав на купі зверху, розгорнув, прочитав рік народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далі переглядати: 1918, 1919, 1920…

- В ті роки, коли ви народжувались, - сказав комісар задумливо, - ми якраз бралися за зброю, в червоно-гвардійські загони йшли. Тоді ми теж були юні, вашого ж віку або ще й молодші.

Сутеніло надворі, у вагоні по кутках стояла вже темінь.

Комісар запалив сірник, потримав перед собою, доки розгориться, потім повільно підніс його до ріжечка чийогось новісінького паспорта і так тримав.

Студенти затаїли подих: що він робить? В думці ще не вкладалося, що паспорти їхні можна палити.

А він, підпаливши один, підклав його знизу під інші, розтребушив над ним документи кострищем, як десь у полі.

- Хай горять. Там, куди їдемо, нічого цього не треба. А допустити, щоб ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими іменами… Ні, цього ми допустити не можемо.

Взялася вогнем вся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику,

Студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх розтребушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручуються в полум'я чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, невідомо ким вдарені печатки… Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині - це оті чорні пластмасові закрутки-медальйони в кишенях, по яких санітари узнаватимуть ваші імена.

Ешелон гримить, важкі двері вагонів розсунуто навстіж, і за ними в безкрай - темно, незнайоме. Тепла липнева ніч пролітає в тил садками, посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете притулку, в тих посадках ще, може, займатимете бойові рубежі…

Вночі, коли всі, крім вартових, міцно спали по вагонах, розбудило їх клекотання зеніток. Очманілі спросоння, вихоплювались з вагонів, кидались у світ титанічних кошмарів, моторошних видінь. Тьма і вогонь. Весь світ тільки це - первісна тьма і тривожний, небачених розмірів вогонь. Земля в загравищах, все небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядів, у погрозливому гудінні невидимих літаків. Ще дужче заклекотіли зенітки. На землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як із кратера вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.

Їх бігцем одводять від ешелону вбік. На ходу озираючись, бачать за собою Помпею, новітню, розвировану вогнем Помпею - в образі щойно розбомбленої станції, бачать безліч освітлених пожежею колій, палаючі вагони, цистерни, склади… Всюди вибухи, тріскотнява, вже зовсім неподалік беруться полум'ям вагони, може, навіть ті, в яких вони щойно їхали. А небо гуде.

Розташовують їх по садках, по городах, поки кінчиться наліт. Аж тут, трохи отямившись, намагаються розібратися в цьому стугонливому космічному хаосі, що їх оточує.

Знов шаленіють зенітки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу. І вже в іншому місці ніж прожектора знову з'явиться, помацає, поповзе по небу, то заспішить, то повільно охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить в небі виростає цілий ліс прожекторів. І ось на самому вістрі одного з них раптом зблиснуло щось біле, сліпуче. І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка - людина у нічній високості. На вістрях прожекторів людина, дюралюміній і бомби…

Ще раз прийдуть до табору дівчата, і мати Духновича прийде.

Буде це наступного дня після відправки батальйону на фронт. Між деревами біля знайомої табірної арки стануть чекати, розглядаючи натовпи інших жінок, згорьованих, заплаканих, з дітьми, з оберемками щойно переданої їм з табору чоловічої одежі.