Олесь Гончар - Людина і зброя

- Дивно, як у дикості багато спільного, - відходячи від бомби, заговорив до Лагутіна Колосовський. - Пам'ятаєш стріли із скіфських могил? Стріли Батиєвих орд? Вони теж з таким оперенням. Сумно стає від таких асоціацій.

Все дужчим, потужнішим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за разом налітають штурмовики, розганяють студбатівців по хлібах, по канавах. Носом у землю - і слухай, як, вивертаючи тобі душу, верещить над тобою сирена, як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак.

Вибродять з хлібів, і ніяково дивитись один одному в вічі за приниження, що їм оце завдано, за те, що мусять повзати, ховатися, щулитись по рівчаках на рідній землі.

- Ганебно… Зайцем зацькованим себе почуваєш, - обтрушуючись, зізнається Мороз. - Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, і це ти - людина двадцятого віку!

Філолог Чемерис сміється нервово:

- Ми ось із Калюжним саме сперечались, хто видатніший: Стендаль чи Флобер? Я кажу - Стендаль, він - Флобер. Я своє, він своє. А коли налетіли та шарахнули, так він брик і руками замахав: «Стендаль! Стендаль!»

Смішно, але й не смішно.

Поміж хлібами високими іде студбат, сухим металевим дзвоном подзвонює туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита; густо засмуглявіли червоні, покручені бурями пшениці.

Дедалі більший неспокій, розтривоженість у всьому. Везуть поранених, бредуть біженці, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячі людських облич пролітають перед тобою, і жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич!

Під час одного з привалів товариші зібралися коло Духновича. Просто незрозуміле було, як він досі йшов. Проколоту ногу йому весь час наривало і зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобіт.

- Чого ж ти мовчав?

Але Духнович і зараз не скаржився ні словом, і тільки по його ластуватому, вкритому краплистим потом обличчю можна було догадатись, яких мук йому завдає оця посиніла, розбухла, як колода, нога.

Ще уночі у вагоні, коли всі спали, він мучився. Ніколи не думав, що це такий біль, коли нариває. Здається, якби ногу відрубали - не так би боліло, легше б переніс. Нікому не міг і поскаржитись, не хотів відкриватись. Хіба міг він зізнатись, що на півдорозі до фронту уже він не годен! А як розцінив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й до фронту не дійшов, а вже знайшов причину відстати. А головне - товаришам, як їм дивитись у вічі? Не як про римлянина Муція Сцеволу, а як про легкодуха чи навіть симулянта подумають про нього.

Безпорадний, лежав край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього, вважав, що зараз вони можуть почувати: до нього тільки одне - презирство. Найбільше його зараз турбувало, як піде він далі, адже нога, здається, і в чобіт не влізе.

- Гарну маєш вавку, - підійшовши до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун і, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрістю, наче шкодуючи, що цей дарунок послано долею не йому, а цьому недотепі Духновичу, який не вміє своєю вавкою до пуття й скористатись. - Вавка хоч куди. Маємо перше НП.

Підійшов комісар Лещенко, з ним командир роти - молодий лейтенант із училища, стали радитись. Ясно було, що в такому стані Духнович далі не зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали ці розмови.

- Я йтиму. Я можу йти, - вхопився він за чобіт. - Прошу, нікуди мене не здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку!

З допомогою Колосовського та Степури він підвівся і так, спираючись на них, рушив у однім чоботі далі,

Гвинтівку і скатку його тепер несли інші, а він, повиснувши на плечах у товаришів, рухався ззаду за колоною, мов живе розп'яття, у важкій своїй касці, що зламувала голову набік. Кожен крок коштував йому нестерпного болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив іти по цьому розбитому камінню вперед, іти хоч беззбройним назустріч війні, назустріч всьому тому, що гриміло й стогнало по обрію. Нічого не було для нього зараз страшнішого, ніж бути покинутим, зостатись самому, без товаришів у цьому велетенському хаосі прифронтового вировища, де ти нікому не потрібен, визнати свою неміч і не бути з товаришами там, куди готував себе внутрішньо весь цей час після райкому.

В ногу стріляло й стріляло вогнем, світ запливав жовтизною, і тільки мокрі гарячі плечі товаришів були йому тепер єдиним опертям, рятували від ганьби і безсилля.

Першу ж машину, що порожняком мчала назустріч, комісар зупинив.