Олесь Гончар - Людина і зброя

Задушлива, мов у тропіках, була ніч, пахла потом людським та пилюкою. Розтягнувшись у темряві, ішли посиленим маршем через поля й села, через балки та байраки, збивали сотнями ніг дорожню порохняву і самі ж ковтали її цілу ніч. Несли кулемети на собі, цинкові ящики з патронами, яких було взято більше, ніж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток, набиті патронами підсумки, речові мішки, каски, надіті на голови, - все гнітило, важчало з кожним кілометром.

Не раз цієї ночі згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу, якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед походом не були обмотані в кожного «як лялечки». Навіть Духнович і цей тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сіль та наука. Як і інші, мав при собі скляну, в матер'янім чохлі флягу з водою, але випити й ковтка собі не дозволив, і не стільки тому, що боявся порушити помкомвзводів наказ, скільки совісно було: адже інші також терпіли, бо знали - почнеш пити на привалах, тоді вже розморить тебе, розкиснеш, і вже не піхота з тебе - кисіль. А пити хотілось, ой як хотілось! Особливо коли десь з темряві із-за білої хати поставав силует колодязя із журавлем із великим цебром дерев'яним…

Привали були короткі, і після них ще тяжче було вставати, всі кістки розламувало, сон склеплював очі. Ідучи далі, спали на ходу, заточувались, носами клювали в спини переднім.

Сонце вранішнє застало їх у болотах якихось. Наступали, відступали, форсували водяні перепони.

- «Де живеш, куличе?» - чути й тут було голос Дробахи, і сам він собі відповідав: - «У болоті».-«В ньому ж погано?» - «А я привик».

- З цих боліт, - озирався довкола Духнович, ѕ ще, мабуть, доісторичні пращури наші воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм прийшли на зміну.

Одна вода кінчалась, починалася друга.

- Скидай чоботи!

Поскидавши чоботи, піднявши зброю над головами, брели кудись за своїми командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не наколотись у воді на шпичаки поламаних очеретів.

До табору повернулись, коли вже пора було обідати. Але й їсти не хотілось - хотілося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись від втоми, дотяглися до наметів, попадали на матраци і - як убиті. За кілька хвилин уже весь табір зморено спав, крім вартових під грибками.

А за якісь півгодини їх, вимордуваних нічним походом, уже знову будила табірна сурма. Аж не вірилось, що це не сниться, що це справді вона сурмить, так це було жорстоко після безсонної, до краю напруженої ночі. Але звук сурми будив, згонив, віщував якесь нове випробування. Схоплювались, на ходу затягали пояси і ще зі сном у очах бігли напівсліпі до пірамід, розхапували зброю.

Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.

Досі такого не було.

І на обличчях у командирів вловлювалося щось нове, таке, що свідчило про незвичайність цих хвилин, і сурмач грав тривогу якось особливо, ніби з трепетом сердечним сурмив її.

Навіть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в батальйон, і вони зайняли своє місце в строю.

Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань. Гвинтівки, ручні й станкові кулемети, вся записана за батальйоном зброя вже на плечах у курсантів, і разом зі зброєю виносять вони з табору і якусь важкість на душах, нову, досі ще не звідану тривожність.

- Ось коли б я хотів, щоб дівчата були тут, - неголосно сказав на ходу Лагутін до Богдана.

Але дівчат сьогодні не було. Були зелені дерева, під якими вони вчора стояли, був закушпелений шлях, яким дівчата звідси пішли…

Уже на чималій відстані від табору хлопці помітили, що Духнович чогось пришкандибує.

- Змулив? - запитав Гущин, його сусід зліва.

- Та ні. Вранці, як брів, ногу очеретиною проколов.

- Там міг і на іржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто біля мене Іванов дошку з іржавими цвяхами з води витяг.

- Ні, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.

Гущин і Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але він одмовився:

- Ні, я сам, сам… Кожному своє.

Попереду серед відкритого, розімлілого під спекою поля вже видно було їм оазис залізничної станції і довжелезний ешелон червоних товарних вагонів, загнаних на запасну колію, майже в степ. Сумніви тепер розвіялись: для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без паровоза, стояв на запасній, але вже стояв, чекав. Наказано було розташуватись вподовж ешелону і ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть паровоз.