Олесь Гончар - Людина і зброя

Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомі.

Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, - готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.

З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна (вона звісно, до свого Славика!), двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне - чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…

- Гляньте, он наші - вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний - Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?

Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.

- Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? - пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.

- Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, - сказав Степура. - Той як уп'ється, то як кліщ.

Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.

Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:

- Годен!

А він, усміхаючись, сказав і до всіх, і до Тані зокрема:

ѕ От і вирішилось.

Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим - для інших непомітним - потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.

- Якби тільки з відправкою не поспішали, - зазирала Славикові в вічі Мар'яна. - Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?

- Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. - Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!

Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.

- Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! - під'юджував Дробаха.

А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.

- Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, - усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.

- Боронитимем вас, аки леви.

- Отакі хлопці, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, - та ми як підемо, та ми як вдаримо - пір'я з них полетить!

- Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, - зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.

- Розкажи, Мироне, - обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, - як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.

- Та було, - підтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…

ѕ Ти вже себе не паплюж так, ѕ сміючись, сказала Мар'яна. - Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура - грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. - Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! - сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.

Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.