Олесь Гончар - Людина і зброя

В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:

- І ти тут?

- А що ж, як я: в бога теля з'їв?

- Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.

- Які ж настрої? - закліпав своїми безвіїми очима Духнович.

- А в фінську ж ти відмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?

- Я вже забув.

- А ми не забуваєм.

- Фінська - то інша річ, - сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: - Там холодно, я мерзлякуватий.

- А тут, гадаєш, буде тепло?

- Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.

Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.

Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.

Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.

Крижаним голосом запитала:

- Колосовський Богдан Дмитрович?

Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.

- Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?

- Виявив.

- В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де - зовсім не виключено - чекає вас смерть? Ви на все це зважили?

- Так, зважив.

- Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.

Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.

- Ні, я не забираю.

- Подумайте. Добре подумайте.

- Про це я подумав раніше.

Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним - смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях - шпали: комісар. Обидва вони - і бритоголовий, і комісар,ѕ не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:

- Де батько?

- В анкеті сказано.

- Він репресований?

- Так.

- Ворог народу?

Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.

- За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?

- Правда.

- За що?

- Все за те ж.

- За що «за те ж»?

- За батька. За те, що відмовився зректися його.

- А чому відмовились? Адже він ворог народу?

- Він не ворог. Він - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.

- То ви вважаєте, що він постраждав невинно?

- Вважаю.

- Ви не вірите в наше правосуддя?

Богдан мовчав.

Жінка переглянулась з членами комісії, з Павлущенком, що сидів осторонь за телефонами, і холодно кинула Богданові:

- Ви вільні.

Він не зрушив з місця:

- Як це розуміти - вільний?

- Ідіть. Продовжуйте навчання.

Білою повною рукою вона відклала його заяву вбік, окремо від інших, що горою лежали перед нею на столі. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не підходиш. Значить, це крах. Для неї він не син червоного командира, батькова революційна зброя для неї не має ніякого значення. В її сприйманні він ворог і ти теж майже ворог, в кожному разі - людина сумнівна, ненадійна…

Рушив до дверей, намагаючись іти рівно, хоч ноги заточувались і тягар гнітив такий, мовби тисли на його плечі всі, оці, що були над ним, дванадцять поверхів Держпрому.

Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокійний густий голос:

- Хвилинку, молодий чоловіче.

Богдан обернувся: це військовий звертався до нього. Заява Богдана і анкета вже були в його руках.

- Колосовський!

- Я вас слухаю.

- Підійдіть сюди.

Богдан знов підійшов до столу.

- Дайте вашу відстрочку.

Військовий, розправивши папірець, поклав його перед собою, прочитав. Після цього мовчки взяв гранчастий олівець і - раз! Товста червона смуга лягла навскіс через увесь бланк відстрочки, потім ще раз навскіс: хрестом.