Олесь Гончар: Тронка

Вітерець дмухнув, і забриніли стебельця сіна, забриніла тирса тонко; навіть скошена, навіть ставши вже сіном сухим, вона продовжує співати по-степовому.

- Петрику? Ти ще не спиш?

Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навідала брата. Прокралась лисицею, присіла край постелі.

- Ти тільки не подумай погано про цього листа, Петрику, нічого такого не подумай… Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.

- Ну, а хто ж таки автор?

- Не знаю, єй-єй. Трішки, правда, догадуюсь, та тільки я нуль уваги в той бік… Ось ти мені краще про себе розкажи… Про які-небудь випадки незвичайні, пригоди…

Зачувши пісню десь далеко, брат запитав:

- Де то співають?

- Мабуть, на п'ятому відділку… З ферми дівчата йдуть.

- Гарно співають. Ти питала, чи правда, що ми співаєм в польоті. Був у нас випадок, Тоню… Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у доміно до останнього, а тут команда, схопився, побіг - знаєш, як це буває… Набрав висоту, кисню нема, став непритомніти. З землі посилають йому команди - не відповідає, нічого не чує і… співа! Це буває в такому стані. При зниженні знову прийшов до тями, посадив літака, навіть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слід перепало, льотчикові само собою, а ми після всього питаємо: “Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пісню таку видер? Зовсім якась незнайома…” - “А це,- каже,- мати колись мені в дитинстві співала… Я й сам уже цієї пісні не пам'ятав, а як став непритомніти, вона мимоволі виринула, пробилася десь із самих надр психіки…” Так що, Тоню, льотчики не тільки від захвату співають.

- Ну, а в отакі ночі ви літаєте?

- Звичайно. Тихо, місячно, ніч саме для польотів.

- І над морем ти літав уночі? В зоряну тиху ніч?

- Літав.

- Гарне?

- Нам не подобається.

- Чому?

- Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зірки, і під тобою таке ж небо й зірки. Не знаєш, які зірки справжні… Просто в фантастиці якійсь зоряній летиш… Досвідченому льотчикові, звісно, нічого, а якщо новачок - безвість, зоряний хаос кругом, лінія горизонту втрачена, починає “виправляти” літак, хоч насправді він іде рівно, “виправляє” і завалює… Летіти в зоряну ніч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопітна справа, як і фронт грози пробивати…

- А хіба ви і в грозу літаєте?

- Взагалі-то не випускають, слово синоптика - закон, але ж і синоптик всього не передбачить…

І, помовчавши, ніби вагаючись, чи розповідати Тоні, чи ні, брат став упівголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, і те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: “А ото ж гроза?” - і вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоїть (бо аеродром їхній там, де ліси, де високі гори…). “Та гроза й тиждень стоятиме”,- заспокоїв його старший.

Справді, буває, що вона й тиждень стоїть там, у горах, а ми літаємо… Але на цей раз сталось інакше…

І далі брат розповідає, як той льотчик попав у страшну грозу над горами, і такий фронт грози був могутній, що ніяк неможливо було його пробити. Стало темно в літаку, тільки спалахи блискавок, що крешуть ось-ось біля тебе, всі прилади відмовили, вихід один - катапультуватись. І він катапультується, тобто вистрілює себе з літака разом із сидінням… Але довелось це робити при такій великій швидкості, що й шоломофон зірвало, роздягло й роззуло - саме шмаття лишилось на льотчикові від його бриджів та від чобіт… А найгірше, що руку пошкодило. Цього він, правда, одразу не відчув, виявив травму, тільки коли потягся до парашута. Не слухається рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув парашут, і душа замліла: парашут розкрився, але драний весь, самі клапті над головою! (Ні, не бійся, Тоню, то просто була система парашута така: купол не суцільний, а смужками-стрічками…)

- І ось уяви собі, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, і рука їй переламана, і життя її тримається якщо не на волоску, то тільки на отих парашутних смужках, дощ ллє, темрява, електричні розряди б'ють зовсім близько… І все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й цю темряву, і грозу, і всю силу стихій…

- Ну, а де ж приземлився той льотчик?

- Приземлився в якомусь міжгір'ї, в гірській ярузі… Першим знайшов його там чабан (у горах теж є чабани), питає: “Ти наш?” І дивиться на тебе, мов на прибульця з інших світів…

Затамувавши подих, слухає Тоня брата. Сидить, не шурухне, поклавши голову на підібгані коліна. А коли брат замовк, по якійсь хвилині запитала: