Олесь Гончар: Тронка

Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.

- Як добре, що ти приїхав,- чує брат її гарячий шепіт.- Допоможеш мені одразу загадку розгадати… Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.- Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасія - не лист: одні крапки та тире!

- Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.

- То з космосу листи нашій Тоні йдуть,- жартує Демидиха, розвеселившись.- Хто ж хоч він?

- Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав,- приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: - Ціла ж тут історія в нас була, Петре… Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:

“Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?” Кашлянув, засміявся і поставив “Верховину”…

- Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається,- докинув Корній.

- Пустощі то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.

А мати теж докірливо кивнула на Тоню:

- Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі…

- Хіба ж я просила мені писати? - вигукнула Тоня ображено.

- Такі листи, та ще зашифровані,- це теж наука,- заступився за сестру брат.- Кортить прочитати?

- Ой кортить! - спалахнула Тоня.

- Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку…

- Ні, ні, ні! - схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.

По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:

- Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!

- Що ти все гійкаєш на неї,- розсердився батько.

- А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!

- Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються,- примирливо сказав Демид.- Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо… Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.

- Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,- сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:

- Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.

- Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти,- сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.

Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.

- Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.

- Годі,- підвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,

І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди…

А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.

Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,- копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.

- Ну, давай уже, розшифруємо,- каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: “Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!”

- Що ж, вітаю,- весело каже брат, повертаючи їй листа.- Тільки ж тепер сама опановуй морзянку… Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків…

- Але ж хто, хто? - дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.

- Ти знов за своє,- гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою.- Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати…

А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:

- Не мулько? Не колеться?

- Ні.

- Ну, то й добраніч.

І обоє тихо залишають його - віч-на-віч із степом, із зоряним небом.

Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав - уже темніє раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці - і халдеї, і елліни…

Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить… Лежить та жде когось, зарившись в космічній, не торканій вітрами пилюці… Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на дні океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест тополиного вершечка… Як він любить цей зоряний степ уночі! Десь пісня тане далека, наче крізь сон. Повітря чисте, запашисте. А над тобою простір, всіяний зорями; світлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дігтярних сорочках… Проходили і не знали, що над ними скрутились в спіралі галактики, а тепер і до них, до заглиблених в безвість галактик, сягає твій розум. Але чи справді сягає? Чи справді наш розум всесильний, всемогутній? Так, справді, справді! В найпотаємніші глибини оті космічні промінь думки твоєї проникне…