Олесь Гончар: Тронка

- Діди й прадіди пішки ходили, хоч, мабуть, не один в душі сокола носив.

Міг би він ще сказати, як синова крилатість скрашує і його буденне чабанське життя, міг би розповісти, як уночі, коли зорі в польоті розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зірка то, чи літак), він, ведучи отару, шукає в зорянім просторі і синову летючу зірку; як і вранці, коли сріблясті реактивні, вихопившись десь із приморського аеродрому, стрімко йдуть у височінь і тягнуть угору білі стрічки, він думає, чи то часом не син пролетів та й розписався тасьмою в небі над рідним вранішнім степом. Міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з'явою змінивши одноманітність батькового життя.

- Крім тебе, Петре, всі ми тут зібрались такі, що ніколи в житті не літали,- оглянув своїх побратимів Демид.- Той глухий, той кривий, той ребер недолічується, куди нам до літання… Люди, що не літали,- це ж диво для тебе, Петре, га?

- Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.

- Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували,- підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: - Розкажи хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?

“Не кузьки ви і не комахи,- хотів би відповісти їм льотчик.- І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах… Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном - це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти…”

- Чабани - ви теж робітничий клас,- каже він їм.

- Чуєте? - охоче підхоплює батько.- Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.

- Кожне ягнятко через твої руки перейде,- ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п'яти траву брала.

- А коли стрижка настає! - вигукнув Корній.- Поту не менш проллєш, як інший біля домни!…

- Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить він до Петра.- Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка… Там чоботи хай і залізні - за місяць згорять!

- Отож так ви свого домагаєтесь,- викрикнула Демидиха, люто червоніючи.- Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!

- Та й про пенсії пора подумати,- буркнув Демид.

- Кому? Нам? - з'яструбів господар.- Нам до пенсій ще - як до Москви рачки!

Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.

- А у висоту… далеко ж ви літаєте? - питає згодом Корній, розчервонівшись носом.

Льотчик мружиться в веселій загадковості:

- Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч - ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:

- Ой боже!

- Що ти божкаєш? - коситься на неї чоловік.- Не бог тепер, а Гагарін!

Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:

- Лебединого тобі віку!

А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.

- Завітрюжить, видно, завтра,- каже Корній.

- А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,- зауважує льотчик трохи сумовито.

- Чому ж не дійсні? - дивується батько.- Хіба вже не віриш?

- Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.

На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.

Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан - Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь “оту”, що “знов не пасеться”, що “заскучала чогось”,- йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.