Олесь Гончар: Тронка

Тоня тим часом, нахилившись до матері, шепоче їй в захваті:

- Гляньте, мамо, єй же єй, в нашого Петруся гагарінська усмішка! Це в них тепер, видно, мода така…

- Тобі вже й мода… Він завжди так усміхався,- тихо відповідає мати, а сама не може відвести очей від сина, що, скинувши кітель, сидить у своїй зеленій льотчицькій сорочці з таким же зеленим галстуком, що він його собі дозволив тільки трохи послабити, сидячи за столом.

Усмішка усмішкою, а оті ранні залисинки, що з'явились на лобі, найбільше тривожать матір. Кажуть, що льотчики та підводники рано лисіють, не від легкого то, певне, життя. Як він живе? Яка його робота? Куди він літає, що його радує і що смутить - нічого про це матері невідомо. Як відгомін неспокійного синового життя, чує вона тільки щоденний гуркіт у високості, грізний, могутній, що ніби рве, проламує небо. Досі ніяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влітку і взимку. Вдень і вночі. І людям всього радгоспу, всіх відділків (що вона їх по давній пам'яті ще зве хуторами) доводиться вічно жити під цим бентежливим гуркотом. І хоч інші уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полігон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грізну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж ніяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухів, струсів. Вона ж бо ще пам'ятає інше небо, те небо, що озивалося до людини тільки перекатами грому, протягом літа тільки орли в ньому та шуліки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться і курчата грудочками покотяться по двору, так і пильнуй,- то вже в небі орел чи шуліка завис.

- Супутники… Ракети… А мені ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жінка, до якої туляться онуки з обох боків.- На панськім току саме молотили, а він летить… І молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як він поволі-поволі по небу пролітає…

- А тепер блись! гурк! - і вже він там, де мороз сизий, хоч на землі в цей час жарота сорок градусів,- аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан.- Мені, чабану, і то дух перехоплює, коли він ото вгору на небо дереться… Стоїш, дивишся, а він поліз і поліз кудись аж на сьоме небо… Росте сила, ростуть швидкості, та тільки чим воно все це скінчиться, сину?

- А тим,- тамує посмішку син,- що літатимем ще швидше. І далі. І вище. Може, навіть зовсім без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин від минулих часів паруси.

Чабан лівої руки Демид, контужений з війни і відтоді глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати.

- А це правда, Петре, що і кров із шкіри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? - нарешті запитує він.- І що, буває, й непритомніє ваш брат?

- Зі мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,- сказав гість жартома, але після цього тінь якась промайнула по обличчю, ніби згадав щось зовсім не жартливе і для них далеке.- Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темніє, а потім… Коли льотчик уже влітався та добре відчуває літак, нічого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землі боявсь. Йому приземлятись, а він схопиться за ручку і просто сік з неї чавить.

- Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнієва жінка.

- Відчислили.

- Може, й тебе, сину, відчислять? - несамохіть вихопилось у матері.

- Не ті вітри дмуть, щоб відчисляти,- заперечив батько.- Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий… Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би піднятись туди, де й птах ніякий не бував… І ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небі!

- І щодня… на волосинці.

- Хто не рискує, той шампанського не п'є,- вкинув Корній, а молодиця його, що напіводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловіка, що він аж зіщулився, бо - всі знали - рука в Корніїхи важка і не раз вона витягала господаря за чуба з чайної на Центральній.

Тоня підсунулась ближче до брата.

- Сіробаба казав, що коли вперше без інструктора вилітаєш, то в повітрі співати хочеться. Кожен курсант, каже, в першім польоті співає, це правда?

- Хто співає, сестричко,- всміхнувся брат,- а хто й плаче.

І, погасивши усмішку, він став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крізь тополі на чабанські ґирлиґи, що, мов алебарди, висять рядком під хатою на білій, освітленій призахідним сонцем стіні і їх злегка коли-не-коли погойдує вітерець.

Батько щось роздумує, потім каже присмучено: