Олесь Гончар - Тронка

- Вмийтеся, тату, щоб ще красивіші були! Корній тим часом до чабанок піддобрюється:

- Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина ліків на зуб?

Проте коли вже сіли за стіл, і з'явилася пляшка з білою голівкою, і старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним відмовились:

- Я пас.

- І я пас…

- Кого це ви пасете? - пожартував старий.

Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:

- Сьогодні ми непитущі.

Чабан здивовано глянув на сина. І той підтвердив:

- Правда, тату.

- Чого ж це?

- Ми, тату… летимо.

Було це як грім серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тільки втерся мовчки. А в матері й ложка випала з рук:

- Оце такий відпочинок? Тільки на поріг - і назад! Як же це воно? Відкликають вас, чи що?

- Так треба, мамо,- сказав син, не відриваючись від кулеші, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє. Так треба - ясно тобі? Не став і сам доскіпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя він прожив і живе під знаком цього “так треба”. Старий солдат, він добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом і скільки важить для людини її обов'язок - цей невидимий командир твого життя… Думкою, досвідом, душею старого солдата, чиї коні не раз вскакували під артилерійським обстрілом на вогневу і, скаженіючи від жаху, перелітали палаючі мости Європи, цим тяжким солдатським досвідом він одразу осягнув оте синове скупе пояснення, і хоч душа його теж скипалась від болю й досади, зовні він залишався спокійним, похмуро-байдужим, тільки насупився більше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову “ракетну відпустку”…

Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.

- Ще дужче крутить,- винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: - Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: “Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте”. Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва… А в мене якраз пеньок кутній озивається… Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! - все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає… А болить - криком кричав би… Відпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе… Ну, що про таку сказати, га?

- Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,- каже Демидиха сердито.

- Не один же ти в неї, Корнію,- заступається за лікарку Демид.- Скільки тих хворих тепер… Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком… Приїхала, попрактикувалась - і далі.

- Не має вона права на мені практикуватись,- обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?

- Не до неї мені було,- блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.- В мене екзамен був!

- Ну як? - поцікавився батько.

- Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!

- Що ж ти здавала?

- Твір,- засміялася Тоня і додала багатозначно: - На вільну тему!

- І написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:

- Ти вгадав.

Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:

- Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались… Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?

Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.

- Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.- Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.- Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.

- І хабарів не бере,- підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших… Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний…