Олесь Гончар - Тронка

Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.

А Горпищенко думає тим часом про свої вічні чабанські незлагоди з дирекцією, про чоботи, що їх цілу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанів, коли починається стрижіння овець, з яким вони оце тільки недавно впорались. В трудовому чабанському сезоні стрижіння - це робота найвищої напруги, весь радгосп тоді як у штурмі, стригалями йдуть і комбайнери, і шофери, й чабанські жінки, бо чабанів для цієї роботи не вистачає: тисячі ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навіть при механізації. Цілоденне мекання, духота, запах сірки, жиропоту, крові, карболки… Стригалі, мотористи, точильники - всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки, піт заливає очі, тричі на день люди мусять бігти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводі… Комбінезони їхні - це одна мазута, ніхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобі й слова вимовити, ніколи жартом перекинутись.

Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.

- Ніж! - гукаєш, і це означає - давай ніж.

- Руно! - і це означає - забирай руно. Якщо ти фахівець абиякий, то, тільки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється під руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш і не в'яжеш. До таких належить він, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, і аж водить тебе… чабанський “вальс” мимоволі танцюєш… Зате ж навесні, коли степ тюльпанами цвіте, а ти виведеш отару на простір, стоїш біля овечат, а вітер струмує, купає тебе, співає у травах. Хіба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлиґа? Ну й що? Колодязь оцей - моя світлиця. То моє життя на цій планеті! Хай інший живе інакше, а я так його проживу!

- Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує від Горпищенка:

- Я льотчиком буду… Як Петро ваш…

- Ага! - хихикає Корній.- Під стіл пішки ходить, а вже й воно розібралося, де вершки, а де відвійки.

- Нащо ж тобі льотчиком? - допитується Горпи-щенко.- Куди ти летіти хочеш?

- На Місяць.

- О! Ти щось там забув? Чи чого?

- Не знаю.

- А дуже хочеш?

- Дуже!

І хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесіду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака.

- Літати, всім літати,- розмірковує вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Місяці, а вже заміряється… Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається…

- Менше б поривалися, легше б на світі жилось,- бубонить Корній.- Для школярів та студентів - всі оті поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнішають… Спокій, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скільки й живу - то те, то інше людей баламутить. Хочу знати, що вночі ніхто не постукає і не загадає збиратись… Самих ляше виконавців скільки за життя перебувало під моїми вікнами, перед скількома начальниками цей Корній навитяжку стояв… Той тебе вчить, той наказує, той повістку вручає… А ви мені спокою дайте. Нічого не прошу, ви прийшли на світ, щоб пожити, і я прийшов пожити, тож не чіпайте мене. Роботу роблю, профспілкові плачу, а що я думаю, яке кому діло? Може, моя чабанська радість - це просто отака он тополя, а під тополею стіл, а на столі пляшка… Холодок, затінок, і я там після роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку…

- Мало цього людині, мало, Корнію,- каже Горпищенко.- Ось вони, сини наші, їх стограмовим щастям не вдовольниш… Уже їм тісно на землі, до інших планет пориваються, в ореолі хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо ті планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових світів! Та тільки якраз в тому шуканні, може, і щастя його найбільше… Така вже, видно, природа людська: відімкнув дев'ять замків, хочеться відімкнути й десятий… На що ось я, в якому вже віці, а й то стою іноді в степу, задивлюся в небо і - аж признатися соромно - самому політати кортить. Хоч би один-однісінький раз отам, де вони бувають, й собі побувати… Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скільки живу, стільки й бентега в душі, і кудись тебе тягне, чогось прагне душа… Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть…

- А опинишся там - все обернеться навиворіт.

- Це вірно. Під час війни, коли в Будапешті я, у Відні снаряди возив, ох, як звідти сюди поривався, до цих наших, Корнію, степів. Кляті солончаки, а й за ними скучав. Ну, а ці простори, це небо хіба забудеш…

Старий випростовується, погляд його розбентежений, він помітно навіть схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цієї одвічної краси степу.