Олесь Гончар - Тронка

- Еге ж.

- Тільки мала ти ще виросла до цих вусів,- змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.

А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:

- Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!

- Та як же ж не радіти їй,- тихо зауважила Петрова мати.

- А мені, почуваю, без крил життя нема,- вів Сіробаба далі.- Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса… Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче… Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани - всі переучувались на цивільний кшталт… Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився… та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем - одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича - ось мій девіз!

- Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика,- зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.

- Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом,- швидко відреагував Сіробаба.- Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх - і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся - тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад… Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах - по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!

- Після цього, друзі,-глянув старший на своїх льотчиків,- нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?

- Ще буде час - всі ви перейдете на мирні крила… Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.

- На отаких таратайках? - всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.

- Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві… Ну, і, звичайно ж,- він підморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.

- Сіробабо! Та ти ж поет! - вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:

- Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування…

- І все ж ваші літаки красивіші,- каже Тоня до брата, мовби втішаючи його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки?

- Тобі це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.

А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:

- Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство… На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся,- кивнув Корній на Сіробабу.

Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом:

- Ви були на фронті?

- Був.

- Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків,- голос його задзвенів,- що на “фанері” літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало,- біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас,- різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення.

- Та я що,- прокутуляв беззубо Корній.- Треба так треба.