Олесь Гончар - Циклон

- Толстой десь сказав: люди як ріки, - почувся задумливий голос Ярослави. - Наче про Сергія сказав…

“Ця ріка, вона теж як людина: сягнула свого апогею, вибухла повінню світла і саме тепер, коли світлом мудрості осяяна, в спокійних розтоках гирла мусить завершувати свій плин… Вже стає Океаном”.

Не впізнати ріку. Те, що недавно чорно, ревіло, ламало, трощило, тут поступилося місцем іншій повені - повені, яка не руйнує.

Плине, ущерть налита світлом, ріка. Розсунула очерети, розлилася привільне, відтворює саму широчінь і сяйво неба, з усім живим спілкується своєю безмовною мовою… Тут я впадаю в Світовий океан. З цими очеретами прощаюсь, що, як єгипетські папіруси, вбирають в себе щедрі тайнощі світла… Прощаюсь з прикордонною вишкою, що височить в очеретах, і прикордонник молодий там чатує з біноклем угорі… Цей день чатує, залитий потопом світла, і маревну тишу верб, і безконтрольний політ птаха понад усі межові знаки… Йду, зникаю своїми прісними водами в Світовім океані. Він поглинає мене, одну з безлічі рік, щоб уподібнити собі, розчинити у синіх своїх безмежжях. А чи так уже й безслід зникаю? Не позначусь хіба - хоч певною мірою - на окладі його ж власних вод, на мірі її солоності, на рівні його не регів, на самому характері Океану? Ріка рівнин і гір, ще довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морської блакиті течію рудої річкової води; вона й там.

Довго зберігатиме свою річкову природу - и прісноту джерел, і колір гірських та долинних грунтів, і внутрішній рух Життя… Вода серед води - вже в цьому є незвичайність; і є щось значне в самому акті впадання, в цьому одвічнім єднанні гирла ріки з Океаном.