Олесь Гончар - Циклон

Про село Яворівці йдеться, що його підтоплює майже що-року. Набридло вже їх рятувати. Після повені яворівчанам запропонували переселитися на інше місце, куди повінь не дістає.

- Субсидію дають, всілякі пільги, але ж - ні! Не посунемось пі на метр. Тут наші батьки й діди жили… Тут кожен корінь наш.

Ну що за народ?

- Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-із старожилів, думаючи щось своє.

Товариш Лукавець, вірний собі, нарешті “видає” кілька веселих повеневих історійок. Про буфетницю, яка пішла на чортову спілку з циклоном, сподіваючись приховати чималу розтрату… Та ще про того завскладу, який “під шумок стихії” сам кинувся вночі спустошувати свій склад; повідмикав, повідчиняв двері навстіж - був певен, що повінь змиє всі гріхи, а повінь до нього так і не підійшла…

Про людські жертви мовилось неехоче.

- Як на такі розміри лиха, то жертв зовсім не багато, - заспокійливо казав Лукавець.

- А могло ж би і цих не бути? - зауважив молодий чепурун із районних.

- Ну, це вже не до нас претензія, - заперечив Лукавець. - Ми зробили все, що могли. Не міліція винувата…

- А хто?

- Всі і ніхто. Ніхто і всі. Треба, щоб душевної депресії в людях не було, ти мене розумієш? Є депресія в циклонах, є вона і в людях… Звідси й наслідки. Так що скарга відводиться: не за адресою вона.

“Ніхто і всі” - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, співчутливо приймалось також і його посилання на якусь оту не зовсім зрозумілу депресію, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах… Присутні згоджувались, що жертв циклону було б справді набагато більше, сотні людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку.

- А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсім не було? - дивлячись Лукавцеві в вічі, доскіпувався Бронек-дев'ятикласник.

- Циклон загнуздати!-розважно відповідав міліціонер. - 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобі полишаю… Займись.

Музика вдарила туш. Ішли амфібісти. Льотчики вертольотів. Понтонники… Мерщій кинулись шикуватися комсомольці з рятувальних дружин…

Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов'язку, слухають слова народної вдячності. Вручаються грамоти. Чітким кроком виходять з шеренги один за одним рядові й командири, одержують із рук секретаря райкому партії нагороди, що для багатьох із них є перші в житті. Вручають грамоту генералові, стрункому, моложавому. Юнакам в офіцерській формі… Одержують грамоти водії амфібій, пілоти, ті, хто найбільше відзначився в боротьбі з потопом…

- Джумагалієв!

- Скоморохов!

І раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прізвище:

- Каштан Решетняк!

Молодий, бездоганної виправки офіцер одержував грамоту. Розгін плечей, гідність постави… Міцне, повите спокійною усмішкою обличчя. Вилитий Іван! Чистісінько батькова крутобровість. Наче той ожив, наче воскрес…

Вже викликають інших. З числа цивільних одержує грамоту і той модерняга, що приїздив мотоциклом до кіиошників, пропонував зіграти роль анонімника. Одержавши нагороду й відходячи від столу, підморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотіли брати… Не знаєте, братці, людей…

Бронеку їхньому теж належала відзнака за рятування табірних дітей. Він зовсім засоромився, беручи грамоту,.стояв біля столу по-хлоп'ячому нескладний, зсутулений; секретар, усміхнувшись, напівголосно сказав йому щось підбадьорливе, хлопець кивнув і мерщій шугнув у натовп, мовби хотів скорше заховатись від власної слави.

- Ви знаєте, ким він мріє стати, наш Бронек? - сказала Ярослава до Колосовського. - Синоптиком! Всі урагани з параболами їх шляхів у нього нанесені на карті. По іменах знає, де рухався ураган “Газель”, де тайфун “Опал”… Смішний. Неодмінно, каже, полечу в самісіньке “око бурі”, щоб побачити ураган зблизька, на екрані радіолокатора.

Після церемонії Колосовський познайомився з капітаном Решетняком. Так, родом із полтавського, з того села… Батько Іван, мати - Катерина. Хвиля гарячого підкотила до горла… “І ось ти змужніло, розквітло, ще одно людське життя, що тільки розпускалось тоді, коли ми невольничим братством скніли десь у печері-цегельні, лиш зоряним всесвітом вкриті. Розквітло й зустрілось мені на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й засмутити мене…”

Підійшла Ярослава, звернулась до капітана, як до знайомого:

- Вітаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитістю.

Він зашарівся.