Олесь Гончар - Циклон

- О мой, мой, - зітхнула Ярослава. Весь час в глибокій задумі вона. Може, згадує, як їй Сергій востаннє руку поцілував… - Знати б, чому він так кохався на музиці старовинній? Дитя лісів, з партизанської ложки вигодуване… здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з кошмарів- тих поліських Лідіце.,. як він здобувся на таку світлу любов до мелодій Бортнянського, Беделя, Баха?

“Може, якраз любов цю йому нашуміли ліси партизанські, - думає Колосовський. - Однак, справді, дивне явище:

серед молоді, серед цих клопітних дітей цього клопітного шаленого віку раптом такий інтерес до музики старовинної… Може, якра'з вона приваблює своєю ясністю, гармонійністю, навіть суворим отим аскетизмом почуттів? Може, людина сучасна, оглушена какофоніями, хаосом поп-арту, саме й шукає для себе класичної цільності, -якихось втрачених гармоній?… Хоче знати, якою вона раніше була, як почувала, як мислила… Внутрішньо будуючи себе, звертається за досвідом людського - й туди, у віки…”

Ріка щодалі розлягається ширше - сонячно, повноводо.

- Натурне освітлення, його треба вміти читати, - каже Ягуар. - А він умів. Не плівку - нерв закладав у камеру.

- І все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. - Казав якось, що краса природного освітлення сьогодні операторам дається ще далеко не повністю… Мріяв про досконалу техніку, яка б дала змогу в неполаманості, незбіднено винести на екран оті природні рефлекси освітлення, що були помічені ще майстрами італійського Ренесансу…

І чомусь згадується Колосовському те хлоп'я з іншого берега, з відсвітом шторму на лиці, його кипучого сяйва… Звідки те бралося світло? Від якої чистоти? Від яких меридіанів накочувалось воно разом з валом прибою, з литвом бурунів, несучії в собі бризки бур і світляну порошу сонця? Юним сфінксом в червонім пуловері називав Сергій хлопчика, все хотів розгадати тайну тієї дитячої усмішки, що, як промінець, зароджувалась над розшаленілим прибоєм… “Про що думаєш, Сергію?” - “Думаю все про ту ж вічну гармонію, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо досі - протягом віків - не було…”

Ширшає роздолля вод, щодалі більше світла. Пробували його передати музикою на партитурах. Звичайно, в ньому щось с зпачпс. Може, навіть винятково значне. Недаром ця тайна вабила стількох митців, не давала й твоєму операторові спокою… Не зник він, не зник! Такі не зникають безслідно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравієм, сірим намулом на полях історії… Людина, - якщо була вона людиною, - сама стає часткою все'загального світла! В розливі нашого життя є і його, Сергієве, світло. І Прісине. І Шамілеве. Й Решетнякове…

Води гирла! Очерети і птахи… Пригадав Колосовськпй,;;к кілька років.тому з Сергієм вони десь тут фільмували птахів для документальної стрічки… Ночували в хатині єгеря серед безкраю очеретів, а вранці птахи їх розбудили своїм лебединим клекотом, ні з чим не зрівнявшім, солодким, як весна, як сама любов… “Це вже неземне, - казав тоді Сергій. - Цей рапок рожевий, мов фламінго… І голоси білокрилих сирен над очеретами… Таку насолоду життям, певне, зіпали тільки грецькі боги”.

Шукали Сергія по всьому гирлу, обнишпорювали береги, заводі… Знаходили цілі в'язанки задубілих черевиків та спортивних дитячих кедів, що їх повінню занесло сюди десь, мабуть, із взуттєвої фабрики. З-під очеретів, з-під низьких, в переплетенім корінні берегів знову виходили на просторе. Ніде не було.

Очі сліпило мигтючістю неба й води. Оливково-сріблястий, сугубо південний колорит панує на всьому. Мовби колір давнини, барва вічності. Жодного вертольота в повітрі, "час від часу лише птах пролетить над вербами, над очеретами - біло, неквапно. Небо гирла, небо Овідія… Яка злагода і розкіш в природі, що недавно шаленіла чорним вибухом циклону… Сяє півкуля неба, дає світло усім цим водам, вербам, очеретам, а вони у взаємній щедрості віддають своє світло йому. Світло оце всепроймаюче, мабуть, тільки воно й не етапе тліном. Силу, що творить, силу сонця й непогасних вчинків людських - хіба її вбити циклонам?

Маревом, блиском усе переповнене. Все злилось, поєдналось в стихії сонця, в гармонії життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона переблискує, торкнута вітерцем… Скільки пластики в коливанні ці стеблини з хитливим ритмічним переливом світла на ній! Віддзеркалена на мигтгочім екрані води, вона похитується, живе, нечутно розмовляє з водою, з вітром, із сонцем, з другом вашим, може, розмовля… Вхопи, зафіксуй цей порух очеретини, і світіння вод, і сріблястість верб, їх епіч.пу задуму… Зафільмуй, збережи цю велику творчість природи! Але кому, навіщо? Хто дорожитиме? Чи перед ким із прийдешніх постане цей величавий спокій гирла і ця очеретина в її плавкім коливанні, чи оживе вона, як рядок гекзамиїра, ик скалка краси, як необхідність?