Шолом Алейхем - Оповідання (збірка)

Пообідав і відпочив трохи, але мене все ж кортить. Я таки спекався всього краму і залишився оце лише з одним календарем, але ж хочеться і його здихатись. Бо нащо мені здався старий календар, прострочений? Треба його кому-небудь вперти. Але як здихатися календаря, коли більша частина біржовиків вже забезпечена календарями? Ні, треба пройтися по місту ще раз. І недовго думавши, беру я свій крам і йду собі просто, вобче. А що я звик уже до Ланжеронівської та до Катерининської, ноги несуть мене вже самі туди, де повно біржовиків. А куди ж іще йти? Може, все-таки бог дасть покупця-адже один тільки останній календар лишився!

І я кручуся, тиняюсь туди й сюди, мов той маятник, оглядаю біржовиків, як вони тут сновигають, наче очманілі, шукають хоч якого-небудь заробітку. Тимчасом, поки я отак кручуся тут, бачу здалека: біля Фанконі знову генерал і знову в палєтах. Міркую собі: "Ото гарно буде, якщо бог послав мені нового генерала, покупця на мого останнього календаря". І в мене майорить думка: може, шкода, що я маю не більше, як один календар, бо коли генерали почнуть купувати єврейські календарі, то начхать мені на всіх біржовиків з усією їхньою біржею...

І отак міркуючи, дивлюся-так воно й є: це таки мій генерал. Я його одразу ж впізнав. Проте і він мене теж впізнав. Питаєте, звідки я це знаю? Я побачив, як він підвівся з стільця і показав пальцем просто на мене.

Погана справа. Що робити? Цього ще мені бракувало — мати справи з генералами. І я кинувся тікати з усієї сили. Я підрахував одразу, що, отак тікаючи, я за дві хвилини буду на третій вулиці. Так воно і сталося: не проминуло і півхвилини, чую, хтось біжить слідом за мною ззаду і кричить, щоб я зупинився.

Хто б це міг бути? Невже сам генерал? Генеральські витівки! І диви-но, що тут діється: продав зайвого календаря на цілий рік, і знявся такий гармидер! Генерали переслідують мене!

Погана справа. Що його робити? Побігти ще дужче? А що, як він засюрчить і позбігаються городові? Цього ще мені бракувало — щоб мене заарештували! Зупинитись? А що, як спитає мене про другий календар? Я ж генеральшу обдурив. Краще удам, ніби не чую і ніби це не мене мають на увазі. Піду собі, як я ходив допіру, тобто не бігцем і не йдучи помалу, але виступаючи, як людина, що заклопотана своїми справами. Ну, а що, коли він мене наздожене і спитає, чого я біжу? Я скажу йому, що у мене така хода.

Так воно і сталося: він мене наздогнав. Але послухайте, що господь може зробити. Наздогнав — нічого не вдієш. Я зупиняюсь, дивлюсь: який там генерал? Де там генерал? Нічого подібного. Це зовсім служка, з отих, що у Фанконі подають каву на столики. Він біжить із серветкою під пахвою і витирає піт з обличчя.

— Тьху на тебе, — каже він мені, коли ми вдвох зупинилися. — Чого це ти так почухрав, — каже він, — як дика коза? Ходім, — каже, — генерал гукає тебе...

— Який генерал, — кажу я, — і звідки ти взяв, що він саме мене кличе?

— Як то, — каже він, — звідки я взяв? Я, — каже він, — глухий, чи що? Я ж чую, як генерал каже: "Он іде той єврей з книжками, біжи приведи його сюди..."

"Тоді, — думаю собі, — не так страшно, від цього ще не вмирають. Ще можна щось придумати..." І, як блискавка, промайнула у мене в голові нова думка: може, бог зробить таке чудо, і я здихаюсь найостаннішого з останніх, тобто третього календаря? І недовго думаючи, ляснув себе по лобі, буцімто спересердя сплюнув і звертаюсь до нього:

— Так би і говорив. Чого ти мені одразу не сказав, — кажу я, — що це той генерал з книжками? Чудний генерал. З самого ранку, — кажу я, — торгує в мене оцю книжку. Він мені вже, — кажу, — всю кров попсував. Коштує вона карбованця, а він дає мені півкарбованця. Я вже йому казав сімдесят п'ять, і сімдесят, і шістдесят п'ять, аби покласти цьому край, а він уперся, — кажу, — тільки полтиник — і край. Якби це не була, — кажу я, — остання книжка, покарай мене господь, чи спустив би я хоч півкопійки? Але оскільки, — кажу, — це в мене остання книжка, остання, як бачиш, то давай сюди півкарбованця і на, віддай йому книжку...

Хто був той генерал? Як його прізвище? Я й досі не знаю. Але я так гадаю, що це був, певно, не хто інший, як Толмачов. А то, звідки це виникла в нього така зненависть, така лють до євреїв вобче, а надто до нас, рознощиків єврейських книжок і газет, що ми й досі не можемо показатися на вулиці з єврейською книжкою або газетою і треба розносити це все під полою, немов якусь контрабанду або вкрадений крам?

Щоб мої вороги і ваші вороги могли так дихати, як можна жити з такої контрабандної торгівлі єврейськими газетами. Доводиться торгувати ще й "цікавими листівками" з Парижа, розпечатаними й запечатаними в конвертах, і це в мене — найголовніший асортимент.