Шолом Алейхем - Оповідання (збірка)

— Нащо мені здався єврейський календар?

Я кажу:

— Нащо він вам потрібний, не знаю, але мені треба заробити на свято. У мене зосталося, — кажу, — три штуки. Купіть, ваше превосходительство...

А сам думаю: "Цікаво буде, коли пощастить і він звелить дати собі єврейського календаря на цілий рік..."

Так і сталося: тільки-но я вимовив слово "превосходительство", він гаркнув на мене: "Пошол вон!" Вся кров у мені захолола, я схопив свій крам і хотів був уже зробити "налєво кругом", та раптом почув, як він звертається до мене: "Ступай сюда". Щоб я, значить, підійшов до нього. Нічого не вдієш. Підходжу я, а він наказує дати собі календаря. Даю я йому календаря. Він питає, скільки коштує календар? Я кажу, скільки коштує календар. Він бере календаря і платить мені за календаря, не торгуючись, не сказавши ані слова. Як подобається вам цей генерал? Чи ж не кращий він за трьох біржовиків?

"Маємо ми, отже, початок", міркую я собі, беру свій крам і вирушаю далі. Початок, звісно, добра річ, але що робити далі? Де взяти ще двох таких генералів, щоб можна було їм спродати решту краму — останні два календарі, значить?

І раптом промайнула думка, чому я йому не запропонував ще одного календаря? Хіба цьому генералові не годилося б мати два календарі на цілий рік? Ви спитаєте, що він робитиме з двома єврейськими календарями? Ну, а що він робитиме з одним єврейським календарем?..

Отак міркую собі, і раптом у мене промайнула нова думка — я пригадав, як він допіру навчав кілька разів "шапку": "Генеральша... Херсонська вулиця номер три... граф Мусін-Пушкін..." Бий мене грім, тут можна заробити ще на одному календарі... Не будь тільки дурнем, Абраме Маркевичу (так звуть мене) і куй залізо, поки гаряче — лови покупця. Так я сказав сам собі і, недовго думаючи, подався, як ви мене бачите, з Катерининської на Дерибасівську, з Дерибасівської на Преображенську і з Преображенської на Садову, а звідти просто Єлизаветинською на Херсонську. Прийшовши на Херсонську, почав шукати номер три — є, побий мене грім! Та ще який номер три: будиночок двоповерховий, особняк. Гаразд. Що робити далі?

Треба, виходить, потягти за дзвінок і спитати генеральшу, і я берусь до дзвоника, дзвоню і думаю: ото буде цікаво, коли вискочить солдат та ще, може, з собакою, прожене мене і ще нацькує на мене собаку, — цього тільки мені бракувало. Так воно і сталося. Минають хвилина, дві й три. Я стою, стою — ніхто не з'являється. На мою гірку долю, подумав я, нікого, мабуть, нема вдома...

А може, тут дзвіночок попсувався? Треба спробувати ще раз. І я давай дзвонити: раз, два, три. Нарешті відчиняються двері і вискакує до мене дівка з віником: "Что надо?" Я хотів накивати п'ятами. Але передумав і звертаюся до неї. "Мені треба, — кажу, — до генеральші, особисто до неї треба мені, — кажу..."

Вона дивиться на мене, немовби кажучи: що це за напасть така? І йде геть, та ще й грюкає дверима просто перед моїм носом, навіть слова не сказавши. Гарна зустріч! А може, вона з'явиться ще раз? Чи покличе солдата з собакою? Так міркую собі і хочу вже відступити, проте чекаю, бо коли я вже тут і вже подзвонив, нічого не вдієш, треба почекати. Так воно і сталося. Минає не більш як півхвилини, відчиняються двері, і з'являється панянка, молода, гарна, кров з молоком! Невже це генеральша? Надто вона молода. Сказати, що це генералова дочка — то він надто молодий. А поки що час минає, і вона звертається до мене: "Что надо?" А я думаю собі: "Що робити далі? Сказати їй "ваше превосходительство" — добре, коли вона генеральша, а як ні? За віщо сказати їй "превосходительство?" Але ж я знайшов вихід; обминаючи зовсім "пресосходительство", переходжу просто до суті справи: "Так і так, мовляв, генерал купив у мене, — кажу, — календаря і просив мене, тобто наказав, щоб я цього календаря відніс додому на Херсонську номер три, де мені заплатять. А коли мені не повірять, то генерал звелів мені переказати такий знак, — кажу, — що сьогодні обідатиме тут граф Пусін-Мушкін..."

Генеральша зареготалась. "Не Пусін-Мушкін, а Мусін-Пушкін..." А я собі думаю: "Якщо смієшся, то ти з моїх панянок". І кажу їй:

— Охоче згоджуюсь, — кажу, — Пусін-Мушкін, Мусін-Пушкін, аби, — кажу, — знак був знак...

І я даю їй календаря. Вона бере календаря, оглядає його з усіх боків і питає мене, скільки він коштує. Я кажу їй, скільки коштує. Вона бере календаря і платить мені за нього, прощається зі мною та ще з усмішкою відказує: "На добраніч!"

Подобається вам така панянка? Не панянка, а золото. За таку панянку можна віддати не трьох біржовиків, а таки цілих тридцять. Здихався я, отже, двох календарів і залишився тільки з одним. Тепер можна вже піти додому пообідати!